Глава 11. Театр абсурду

Я поверталась до наданих мені покоїв, як механічна лялька. Якась доба, проведена разом з Мілошем, немов повернула мене до колишнього життя – була, наче ковтком свіжого повітря. Того повітря, яким я дихала разом з Ігорем. А тепер я задихалась, і знов була одна… як в тому лісі… Розпач вповзав в мене й тягся своїми кістлявими холодними пальцями до самого серця у спробі затиснути його у своєму безжальному кулаку, щоб вичавити з нього будь-яку волю. І мені коштувало багатьох зусиль не дати йому зімкнути ті пальці.

Цілком відсторонено я дозволила одягти себе у ту кляту сукню, навіть не роздивившись її – воліла б взагалі не бачити ні вбрання, ні тих Хранителів, котрим мене повинні будуть представити. І Колвіна серед них немає. Та попри все я повинна буду посміхатись: угода – є угода.

З’явився Ольв. Окинув мене оцінюючим поглядом й висловив щось захоплююче з приводу мого вигляду – навіть не розчула що. А посмішку я йому обіцяла на полі «бою», тож, потерпить до нього. Він поклав мою руку на згин свого ліктя й кудись повів. Йому потрібна була моя покірність? Він її отримав… Іграшка для чоловічих забав... Та не надовго: не їстиму, не спатиму, поки не зламаю ці бісові браслети!.. Ідіотка! І їстиму, і спатиму: щоб зламати – потрібні сили, а дурний демарш ні до чого доброго не призведе – тільки собі гірше зроблю.

Мене завели до великої зали, звідки лунала музика й чувся людський гомін, та варто було нам з’явитись, як все стихло й десятки пар очей звернулись до мене.

– Шановне панство! – пролунав задоволений голос Ольва. – Радий сповістити вас, що нарешті ми маємо можливість і велику честь привітати Її Світлість – Хранительку! – він повернувся до мене, розпливаючись у самовдоволеній посмішці. – Прошу любити й шанувати – пані Лада Даян!

Незвично було чути своє справжнє ім’я: мов би говорили про когось іншого. Натовп загомонів знов, й мене наввипередки кинулись вітати Хранителі – очі б мої їх не бачили! Тут були представники всіх князівств, окрім Стрибор’я. З Лужар, Мловиння, Дивнопілля, Ватраньї, Семарги, Зимолісся й Стрельниці. Не запам’ятала жодного, крім одного – зі Стрельниці.

Це був молодий парубок років двадцяти п’яти. Високий, стрункий, широкоплечий. Напівдовге темне волосся падало довгим чубом на його очі кольору гречаного меду, що дивились на мене з теплом та співчуттям.

– Борислав Браницький! – як мені його представили. – Племінник Стрельницького князя Враніслава Меречя.

На коротку мить він обережно стиснув мої пальці, торкаючись губами руки, й винно посміхнувся. Або ж мені це здалось. В усякому разі, поки Ольв-молодший проголошував про те, яке це щастя, що Хранителька нарешті повернулась до рідної землі, вирвана з рук безчесних ділків, я зустрілась поглядом з тим Бориславом, і він якось дивно ледь кивнув головою, мов би на щось натякаючи. Знати б ще на що?

Нарешті, промову було завершено й оголошено святкування з приводу мого «повернення» та початку змагань, перший раунд котрих відбудеться вже завтра. Знов заграла музика, й цей Браницький виявився дуже спритним, випередивши навіть Ольва у спробі запросити мене до танцю, чим останній був немало подивований та невдоволений, але протиставити щось не мав можливості, тому просто поступився.

Стрельницький Хранитель повів мене у танку й дуже вправно. Боги! Я одна в цьому світі не вмію танцювати?!

– Князь Креслав мав рацію, коли казав, що ви – чарівна!

Я ледве не розкашлялась від почутого, та у моїй свідомості одразу ж пролунало:

«Просто посміхайтесь, що б я не казав!»

Посміхнулась. Може, трохи натягнуто, та, як спроба – зійде. А тепер можна й поговорити:

«Хто ви?» – здійняла на нього погляд й отримала чергову порцію бурштинової теплості.

«Ви ж чули – Борислав Браницький» – широко й відкрито посміхався хлопець.

«Добре. Поставлю питання інакше: навіщо ви тут? Тільки не кажіть, що заради змагання! Не розчаровуйте мене!»

– З вами приємно танцювати! – промовив він вголос.

– Не смішіть мене, – скривилась у відповідь, намагаючись з усіх сил не наступати йому на ноги.

«Князь Драганар просив вас не робити зайвих рухів, Валеріє, як ви це любите зазвичай. Просто чекайте. Я – запасний варіант. Якщо мені вдасться здобути перемогу – просто відвезу вас до Стрибор’я».

– Я серйозно, – додав він так, мов би ні про що інше ми й не розмовляли, – ви дуже легко рухаєтесь.

– Та танцюю я не краще слона, – розсміялась, дійсно розслабившись після почутого.

Значить, план все ж таки у наявності! І мене вкотре просять бути слухняною дівчинкою. Буду! Та браслети зламаю! Ліпше все ж мати козир у рукаві. А вільні руки, та ще й на щось спроможні – це досить вагома річ!

– Гадаю, слон тут вже половину танцюристів затоптав би, тож, я з вами не погоджусь!

«З вами добре поводяться?» – знов почулось у свідомості.

«Якщо факт утримання мене під замком й з антимагічними браслетами на руках вважати добрим поводженням зі мною, то – так» – невесело осміхнулась я.

«Мені шкода. На жаль, з цим я нічого вдіяти не здатен. Та, якщо раптом виникне гостра потреба у захисті – активуйте цей артефакт» – і в моїй долоні раптом відчувся невеликий плаский камінець.

Я затиснула його мізинцем та безіменним пальцями, одночасно утримуючи долоню в руці свого напарника й намагаючись ніяк це не продемонструвати тому, кому не треба цього бачити.

«Дякую! – посміхнулась від щирого серця. – Як його активувати?»

«Тричі натиснете великим пальцем, і я знайду вас будь-де!»

Знамениті Стрельницькі артефакти! Чудова річ, та краще б вона мені не знадобилась. Музика змовкла, й Браницький знов схилився до моєї руки:

– Я дуже вдячний за чудовий танець, пані Даян.

– Ви змушуєте мене почервоніти, оскільки танцювати я дійсно не вмію, – справді ніяковіла я, визнаючи власну незграбність в цьому.

– Не будьте такою суворою до себе: ви вмієте відчувати партнера, а це вже багато значить у танці, – ледь не обурювався він на мої виправдання. – Тому, буду мати за честь запросити вас на наступний.