Глава 10. Чорний дракон

– Може поясниш?! – насунулась я на хлопчину, злісно шепочучи.

– Що?! – позадкував він. – Це ти в нас майстер ламати – от і думай! Але руками не руш. Я он тільки носом в нього уперся, як одразу охорона помчала вздовж паркану.

Чудово! Помічник – називається! Та бодай ти… жив тисячу років! От що тепер робити?!

– Сказати раніше не міг? – зиркнула на нього.

– Можна подумати – тебе це зупинило б! – ображено відвернувся він.

А я стояла й дивилась на кляті кущі, як той баран перед новими воротами. Жодної вартої думки. Це тобі не «Сім-сім», Лєрочка! Тут таке точно не прокотить.

– Слухай! – раптом стрепенувся хлопець, розвертаючись знов до мене. – Він сказав, що в тобі тече їхня кров.

– То й що? – взагалі не розуміла, до чого він хилить.

– А те! – аж розквітнув Мілош вдоволеною посмішкою. – Такий захист зазвичай на магії крові встановлюють!

– І що це мені дає? – пробувала заразом розгледіти кляту охоронну структуру.

– Змішати енергію крові з твоєю енергією та пустити по цих ланцюжках: може, що й вийде, – констатував, наче факт, своє припущення.

Ясніше не стало, та інших варіантів не передбачалось, а час йшов. Хотіла вже знов кинджал матеріалізувати, як Мілош мені стилет простягнув:

– Тримай! Гострий.

– Дай, здогадаюсь: поцупив у когось? – торкнулась пальцем леза – дійсно гостре.

– Угу, – хмикнув задерикувато, – в одного ґаволова.

Як же не хотілось колупати себе кохану! Це ж пальчик продірявити доведеться! Власноруч! Згадала свої перспективи у разі, якщо не пощастить втекти, і небажання завдавати собі шкоди таким чином – значно зменшилось. Стиснула зуби та різонула вказівний палець на лівій руці, одночасно випускаючи звідти енергетичний промінь. Самій було дивно спостерігати, як тоненький золотистий потічок змішується… ні, не з кров’ю, а з чимось… з її власною енергетикою? Можливо. І все це забарвлюється у блідо-рожевий колір.

Пустила струмінь до паркану і той, наче аж радісно, влився в його енергоструктуру, розповзаючись по найближчій площі.

– Дивись! – тицьнув пальцем Мілош.

Так: я бачила гачки, на яких утримувалась конструкція, й вони повторювались через деякий проміжок, наскільки було підсвічено паркан. Тобто, його створювали не цільним, а з окремих ланок. Знешкоджу одну, й утвориться пролом. Питання: а як знешкодити, не торкаючись? Розірвати не вийде – інший принцип явно. Підчепити б чимось гачки…

– Кинджал, – шепнув хлопець.

Здивовано глянула на нього й потяглась лезом, та він швидко ухопив мене за руку:

– Не цей! – зашипів на мене. – Той, що з руки в тебе вискакував.

Логічно. За хвилину у долоні виблискував синім вже знайомий кинджал. Точно Колвін казав: мене тільки лякати треба, щоб щось виходило. А зараз я достатньо перелякана. На всяк випадок я лезо кров’ю обмазала й почала знімати гачки. Хвилин за тридцять кропіткої роботи з’явилась досить суттєва проріха, через яку ми швиденько, намагаючись при цьому майже не шарудіти кущами тису, протиснулись зовні.

Та не встигла я, щаслива й задоволена, вискочити, як в мою сорочку вчепився Мілош й потяг назад, одночасно гарикнувши у моїй свідомості: «Назад!»

Ледве сама не скрикнула від несподіванки: ну, не можна ж так лякати! Ще й гілкою по обличчю отримала. Всі радощі життя! Та вчасно ми загальмували: за хвилину повз нас по дорозі пройшов патруль княжої гвардії. А могли вискочити просто на них. Доля-доля! Якщо ти мене чуєш – готуйся! Відповіси мені за кожну полеглу нервову клітину!

З-під моїх ніг прошмигнув кіт. Коли тільки встиг? Рвонув спочатку праворуч, потім промчав ліворуч. Хвилин за п’ять повернувся: «Давай, за мною!»

Просунувшись крізь гілки, рвонула за котом. З одного боку – добре, що ми за межами міста, на якихось його околицях і тут не надто освітлено. З іншого – спробуйте розгледіти у темряві чорного кота! Тож, бігти довелось досить швидко, щоб не випустити його з поля зору. Забула й про нелюбов до бігу! Ігор знав, що робив, коли ганяв мене по енному колу. Повернусь – буду довго віддячувати! І дівчинкою буду слухняною! І на крок від нього не відійду – приросту до руки! Тільки б повернутись…

Бігти довелось ще й довго. Як на мене, то ледве не годину, а я ж не марафонець! Під кінець в мене вже й печінка зовні просилась, і серце в горлі стрибало – і точно не від захвату! Та нарешті з темряви виросли обриси величного замку.

Я зупинилась лише тоді, коли влетіла до перших ліпших дверей. Ледь віддихуючись, глянула на Мілоша, що вже знов став хлопчиськом:

– Тут точно охорони нема?

– Нема! Сюди бояться ходити.

– Добре, – уперлась руками в коліна, – веди!

Спершу ми йшли коридором, котрий я вже бачила в тому своєму вильоті з тіла. Темінь була, хоч ножем її ріж, тож, довелось підсвітити вогником, що злетів невеличкою кулькою й полетів попереду. Дійшли до сходів і дуже довго спускались до, судячи з усього, підземелля. Минулого разу я цього й усвідомити не встигла: на такій швидкості мене доставили у точку призначення. Врешті, ми спустились до коридору явно печерного типу, оскільки тут рука людини не відмітилась.

Рушила вперед, поки Мілош трохи відстав, та в спину прилетіло:

– Гей! Ти… ти… як ти це зробила?

Я озирнулась: хлопчина стояв та ошелешено блимав на мене своїми зеленющими очиськами.

– Що саме? – озирнулась навколо себе, не розуміючи – про що він.

– Пройшла! – він так і стояв на місці.

– Куди?! – починала вже втрачати терпіння.

– Крізь перепону! – пирхав хлопець, аж кулаки в нього стискались. – Ти її що – не бачиш?! Іди сюди!

Підійшла до коловертня, котрий так і кліпав на мене, мов на дивину якусь:

– Ти не бачиш?

– Та що?!

– Магічно замкнену стіну! – тицьнув він рукою за мою спину.

Я довго вертілась на всі боки, та нічого, крім коридору я не бачила.

– Так! – Мілош упер руки в боки. – Іди вперед.