Глава 9. Втеча

З темряви, за вікном, на мене, не блимаючи, втупились два котячих смарагди. Невже тій клятій долі ще є до мене діло?! Прочинила стулки й ледве видихнула: 

– Мілош?

Кіт, навіть не нявкнувши, прошмигнув крізь ґрати й, зістрибнувши на підлогу, обернувся хлопцем:

– А ти ще на когось чекала? – пирхнув він.

– Ну-у, взагалі-то чекала…, – так і не змогла вимовити кого, оскільки в горлі знов залоскотало від клубка, що там скручувався.

– А-а-а, – протяг хлопчина, відводячи очі, – ти про свого Колвіна?

Вираз, з яким він це промовив, мені зовсім не сподобався:

– Що з ним?

– Та що з ним зробиться?! – махнув рукою, взагалі відвертаючись.

– Мілош-ш-ш! – зашипіла, не втримавшись. – Ти нормально відповісти можеш?!

– Та живий-здоровий твій Колвін! – особливо не переймаючись тим, що шастав хтозна-де, хлопчисько впав на ліжко.

Це вже було занадто! Смиконула його за рукав:

– А ти чого розлігся?!

– Відпочити, – здивовано витріщився він на мене.

– Знущаєшся?! – скреготнула зубами, ледь стримавши більш гучні емоції. – Забираймося звідси!

Те, як він на мене подивився, змусило щось там зсередини неприємно заскребти:

– А ти зможеш крізь ці ґрати просочитися?

Надія, що було зажевріла, швиденько затухла:

– Тобто, перенести мене звідси ти не можеш?

– От ліз би я у вікно, якби міг до тебе інакше дістатись! – скривився він. – У місті й околицях всі портали та перенесення заблоковано. Я лапки збив, поки тебе відшукав.

– Бідолашний! – склала руки на грудях. – Кажи вже, що з Ігорем? Він справді погодився на ініціацію?

– Погодився?! – Мілош аж підскочив. – Примчав посеред ночі, на всіх нагарчав, сказав, що нарешті покінчить з цим божевіллям раз і назавжди, зачинився з князем, Сигвальдом та Алєлєй, а вранці його об'явили спадкоємцем і врочисто замкнули у катакомбах. Мене Алєля відправила до тебе про всяк випадок: а, ну, як пощастить?!

З приводу ініціації все ж таки правда. Та, судячи з вислову Ігоря, якщо Мілош точно переказав, він щось замислив. Питання – що? Ковзнула поглядом по коловертню:

– А як ти тоді крізь ґрати протиснувся?

– А таке на мене не діє, – хмикнув він вдоволено.

– Тобто? Взагалі? – боялась вірити у почуте.

Хлопець поморщився:

– Та якби ж! От крізь паркан пролізти не вдалось. Довелось чекати хоч який транспорт, щоб у ньому десь сховатись та проїхати.

Це, звісно, все ускладнювало, та вже тільки одна присутність цього бешкетника вселяла в мене віру в те, що все буде добре. В мене навіть від душі відлягло, і з'явилось стійке відчуття, що Ігор десь поблизу, що він неодмінно з'явиться й забере мене звідси хоч як! А, якщо мені ще й втекти вдасться раніше!..

– Мілоше! Де Яровитів замок знаходиться – знаєш?

Хлопець витріщився на мене, мов привида побачив: 

– От тільки не кажи, що ти туди зібралась! – з похмурим виглядом склав він руки на грудях.

– Можу й не казати, але зібралась. Він далеко звідси? – посунула його, сівши поряд.

– Він-то недалеко, та чутки про нього ходять не добрі, – сердитим поглядом свердлив мене хлопчина.

– Ой, та прошу тебе! Там що – привиди? – сміхотнула з його острахів.

– Усіляке розповідають, – буркнув Мілош.

– Ще скажи, що ти боїшся, – клацнула його по носі. – Мені треба туди дістатись будь-що, – додала вже серйозним тоном.

– Наві-і-і-що? – простогнав він мученицьким тоном.

– Там, скоріш за все, утримують чорного дракона, – підвелась з ліжка й відійшла до вікна, роздивляючись ґрати. – І мені конче потрібно його звільнити. А він звільнить нас: драконам не потрібні ні портали, ні будь-які інші переходи.

– Ні! Ну, ти геть здуріла! – злетів він слідом за мною. – Навіть, якщо він там є – ти уявляєш який він розлючений?! Стільки років в ув’язненні! Та він же нас спалить – і підійти не встигнемо!

Я пустила енергію по структурі утримуючого закляття решітки й почала вишукувати ключові точки.

– Не спалить, – кинула хлопчині задумливо. – Йому теж хочеться на волю. А я – його єдиний шанс.

– Та з чого ти взяла?! – пирхав на мене Мілош, намагаючись не зірватись на крик.

– Так! – розвернулась до нього, ткнувши пальцем у плече. – Мені потрібна мотузка і точний розклад пересувань вартових попід палацом. Тупай!

Хлопець ошелешено блимав на мене очима, а його рот то відкривався, то закривався, мов у риби на суходолі. Нарешті, дар мовлення до нього повернувся:

– Я витратив стільки сил, щоб знайти тебе, а ти мене безжально випихаєш знов?!

Правду казала Алєля – хитрий ледацюга!

– Хочеш, щоб ми тут застрягли?! – нависла над ним. – Не знаю, що придумав Ігор, але якщо ми втечемо раніше, то проблем буде на багато менше. Та й дракони на дорозі не валяються. Особливо – чорні.

У відповідь мені долинув невдоволений «нявк», і крізь ґрати вже вислизнув кіт. Не знаю, як він ліз по стіні, та вже через хвилину я видивилась внизу тінь, що гайнула десь у бік парку. Ну, а в мене також була робота: розібратись з цією клятою конструкцією. Мабуть, з годину я витратила тільки на те, щоб віднайти бісові замки! Їх було вісім! Скільки часу пішло на їхнє розмикання – навіть не знаю. Та коли я тремтячими руками розірвала останній – за вікном вже сіріло, і я занервувала, оскільки того дрібного пройдисвіта й досі не було. У кращому випадку – ховається десь біля арки, щоб прошмигнути. Хоч би не схопили! Не вистачало ще і його підставити…

9.1

Почувся шерхіт і я полегшено видихнула: з підвіконня зістрибнув кіт й миттю опинився на ліжку, розтягшись на ньому вже хлопчиськом. От нахабисько!

– Ти хоч би обтрусився! – окинула його прискіпливо.

– Я по стіні ліз: з мене пил і так злетів! – блиснув своїми смарагдами.

Що ж я хотіла: до школи ніхто не ходив – фізику не вчив. Та, якщо ми тут надовго не затримаємось, то якось я переживу невелику кількість бруду – не мені ж її відпирати!