Глава 7. Бунтарка

Як тільки мені вдалось прокліпати очима, уся моя радість вивітрилась миттю: наді мною схилився не Ігор. Чоловік усього лиш був схожої статури та з майже такою ж зачіскою. На цьому схожість закінчувалась. Світло-русяве волосся, що спадало на плечі, акуратно підстрижені вуса та борідка, що, здається, трохи додавали йому віку, та блакитні очі. Взагалі йому було не більше двадцяти семи.

– Доброго ранку, панно…, – він трохи осікся, сяючи білосніжною посмішкою. – Як вам більше до вподоби: ваше нинішнє ім’я, чи те, котрим вас нарекли при народженні?

Мала просто таки звіряче бажання зітерти цю посмішку і, так, звірячим чином! Глянула на свої руки – хто б мав сумнів! – Ігоревого браслета й обручки на мені не було. Зате на зап’ястях красувались інші два браслети сріблястого кольору, вкриті якоюсь в’яззю. Гадаю, антимагічні. Перевела погляд на незнайомця, шкода, що не спопеляючий:

– Мені байдуже, як ви мене називатимете. Не маю наміру з вами спілкуватись. І що напишуть на моїй могилці – мені також все одно.

Чоловік здивовано підвів брови:

– Добре, звертатимусь до вас так, як вам більш звично – Валерія. Вас ніхто не збирається вбивати. Навпаки, вас оберігатимуть, як зіницю ока!

Яка милота!

– Та, звісно! – мило посміхнулась теж. – І вам доведеться докласти немало зусиль, щоб вберегти мене від мене ж! Тому, що як мені не вдасться спекатись вашої нав’язливої компанії, я сама себе вб’ю, – ошкірилась наостанок.

Його брови злетіли ще вище. Хоча, куди вже? Та він знайшов – куди.

– Валеріє, я розумію: ви зараз розлючені. На вашому місці я почувався б так само. Але дозвольте все ж прояснити вам ситуацію, котру ви бачите лише з одного боку, та й те – під чужим кутом зору, нав’язаним вам.

Зрозуміло! Зараз піде морально-психологічна обробка з поступовим вправлянням моїх звивин у потрібний напрямок:

– Залиште при собі ваші прояснення! Я дуже добре пам’ятаю ту ніч, коли були вбиті мої батьки в мене на очах. І ніяка ваша мета, якою б розчудовою чи, навіть, величною вона не була – мені їх не замінить! – я вже відверто ричала і палала страшенним бажанням вчепитись в його горлянку. – І не поверне мого вкраденого дитинства! А тепер ви викрали мене напередодні мого весілля, – я зірвалась з ліжка, відпихаючи від себе цього типа, й ринулась до вікна, – знов руйнуючи моє життя, і хочете, щоб я вас слухала?! – вп’ялась пальцями у підвіконня. – Ви ж, наче, не схожі на ідіота.

За вікном була решітка: гарна, з кованим листям та квітами – просто мистецький витвір у ковальському виконанні! І, певно, така ж антимагічна, як і браслети в мене на руках. В мене навіть на мить перед очима майнула якась енергетична сітка, та кроки за спиною, відволікли від її споглядання. Я стрімко розвернулась і, щоб не дати змоги наблизитись до мене впритул, обпекла розлюченим поглядом співрозмовника. Він точно не був ідіотом, та й не з тих, хто пре напролом:

– Дякую за таку високу оцінку моїх розумових здібностей, – завбачливо зупинився за декілька метрів від мене. – Але ви багато чого не знаєте з того, що мали б знати, а, тому, ваша оцінка ситуації дуже викривлена.

– Знаєте! – зчепила руки на грудях. – А мені начхати на ваше бачення ситуації! В мене є моє власне, і воно мене влаштовує. Факт же мого поневолення переважить на моїх терезах будь-які ваші доводи. Тому, раджу не витрачати марно час на спроби переконати мене у власній правоті.

– Все ж маю на це надію, – посміхнувся чоловік ледь не поблажливо. – Коли дізнаєтесь про все, що знаходиться за обладунками цієї грандіозної вистави, ви зміните свою думку. А зараз, – не дав він мені й слова вставити, – я віддам розпорядження, щоб вам принесли сніданок. У вас є якісь вподобання?

– Мені все одно, – відвернулась знов до вікна, – їсти я не хочу.

Він рушив до дверей, але біля них раптом зупинився:

– Моє ім’я – Роман. Роман Ольв.

– Мене не цікавить, як звуть мого тюремника, – кинула через плече.

Двері зачинились і я, нарешті, залишилась на самоті. Можна й роззирнутись. Прочинила віконниці й глянула донизу: десь четвертий-п’ятий поверх – не стрибнеш, навіть якщо решітку знешкоджу. Значить, щонайменше, потрібна мотузка. Окинула поглядом місцевість. Таке враження, що будівля, чим би вона не була, розташована посеред якогось парку, який займав чималеньку площу. І вже десь вдалечині виднілись околиці якогось міста.

Що ж, парк – непогане прикриття для втечі. А те, що тікати доведеться ледве не самотужки, сумнівів в мене майже не було. Навіть, якщо Колвін точно знає моє місцеположення, що він може? За їхнім клятим законом я – законний трофей. І охороняють мене, певна в цьому на всі двісті відсотків, не аби як, тож, просто прорватись сюди навряд чи можна. А йти війною Креслав точно не стане, якою б любов’ю не палав до онука: хто я така, щоб через мене війну розпалювати?! Якби ще знаття, що Ігор чинитиме?

У двері почувся обережний стук.

– Так! – гарикнула від злості, що перервали роздуми.

В прочиненому отворі з’явилось дещо злякане дівоче обличчя:

– Пані? Ваш сніданок.

Підлетіла до дверей та шматанула їх на себе так, що бідна дівчина ледь не влетіла до спальні, насилу втримавшись на ногах. Вона, звісно, не винна у моєму поневоленні, та під мою руку, наразі, краще нікому не потрапляти.

У невеличкій вітальні, що сполучалась зі спальнею, стояв накритий столик. Ще не дійшовши до нього, почула запах – тушковане м’ясо. Підійшла ближче: м’яса було багато. Цій кампанії я теж здаюсь надто худою?! Мовчки, під ошелешений погляд покоївки – чи хто вона тут – зв’язала кінці скатертини над всіма цими різносолами, схопила за вузол й понесла до вхідних дверей, за якими в мене одразу втупились двоє вартових. Кинула клунок їм під ноги:

– Я не їм м’яса. А сьогодні, – озирнулась на перелякану дівчину, – не їм взагалі! Можеш так і передати своїм хазяям.

Вона прожогом вискочила за двері, котрими я з задоволенням ляснула так, що, здається, вартові смикнулись від несподіванки. От і добре! Що там Колвін казав: мене тільки у тил ворогам засилати – повернуть назад, ще й приплатять, щоб забрали? Та я б не проти й, навіть, без оплати, аби тільки повернули! Та навряд, чи мені вдасться так їх допекти. Шкода… Але від руйнації це мене не зупинить. Я навіть знаю, з чого мені почати.