Глава 6. Чи може бути гірше?

Не знаю, скільки я стояла, вирячившись на милу сцену, де ота вамп-перепийця вже встигла розстебнути всі ґудзики на сорочці Ігоря та запустити під неї свої загребущі лаписька, але, коли я побачила сталевий Колвінський погляд, спрямований на мене, то просто стягла з руки його браслет й кинула під ноги. Навіть не жбурнула… Собі під ноги. І обручку… теж… І вискочила…

Я не знала, що мені робити й просто побігла. Завжди ненавиділа біг, але зараз мені хотілось бігти, й бігти, й бігти! Якби у цьому бігові можна було розчинитись, я б розчинилась. Оговталась лиш, коли перечепилась та розтяглась прямо посеред тих клятих ірисів, хоча вони вже давно не квітували. Чому мене принесло саме сюди?! Щоб зробити собі ще болючіше?

О, боги! Ще два дні назад я була найщасливішою людиною у світі! А тепер… Як та бездомна кішка, котру приголубили разовою акцією доброти, відгодували й… обрали більш ефектну – породисту. Це так завжди відбувається? Я просто була… забавкою?! Тимчасовою…

Це неможливо… Неможливо так брехати! Я ж бачила його очі! Бачила, як вони світились, коли дивились на мене. Його губи, що вивчали мене доскіпливо, наче запам’ятовуючи навіки. Його руки, що і пестили, і пристрастю палали. Справді палали! Особливо в останню ніч… Останню… ніч?.. Там було стільки пристрасті – як ніколи! То це було… прощанням?!

Ні! Маячня якась! Колвін може бути яким завгодно, та тільки не підлим! Це я точно знаю! Але ж… я на власні очі бачила!.. Навіювання? На Колвіна?! Та він сам, кого хочеш обробить! Я нічого не розумію… Він же на крок від себе не відпускав! Варто сіпнутись було, як одразу до себе притискав! І цього вистачило лиш на три місяці?! Це все кохання?! Як?! Так! Може! Бути?! Він же вбити за мене був готовий… Все? Ліміт вичерпано? Не ро-зу-мію!

З моєї горлянки вирвався крик. Орала, як навіжена… Мені просто конче потрібно було прооратись! Та легше мені не стало. Ледве підвелась, насилу стаючи на ноги, що так і норовили підкоситись. Хотілось здохнути… Озирнулась на галявину й дуже захотілось її спалити. До попелу… Щоб і сліду від цих ірисів не залишилось!

В долонях спалахнули вогники…

– Чим можна було довести таку чарівну панну, щоб їй було боляче до крику? – пролунало за спиною.

Стрімко розвернулась на голос: з-за дерев вийшли четверо чоловіків. Двоє були десь під сорок, а двом, мабуть, і тридцяти не було. Звела руки, формуючи сферу:

– Назад! – рикнула з такою злістю, що й сама не чекала.

Один з них – високий, світловолосий, кремезний – миролюбно здійняв руки, посміхаючись:

– Ну, що ви, леді! Вам ніхто не збирається шкодити. Ми тут проїздом у Синьоозерську – у відрядженні. Вирішили прогулятись до озера, а тут такий зойк! Хотіли лише впевнитись, що ніхто не потрапив у біду.

– Впевнились?! – процідила крізь зуби, бо страшенне бажання когось підпалити – нікуди не поділось. – Тепер можете з чистою совістю йти своїм шляхом.

– І полишити вас у такому стані?! Ні, я…

Та договорити йому не вдалось: на всіх чотирьох впали ловчі сіті.

– Вас же запевнили, що леді в повному порядку, – пролунав до болю – справжнього болю! – знайомий голос. – Пакуйте їх! – вийшов на галявину Колвін, ставши між мною й незнайомцями.

Тільки, коли заарештованих увели, він розвернувся до мене, кинувши погляд на все ще палаючу в моїх руках сферу:

– Хочеш в мене жбурнути?

– Хочу! – ледве стримувала зрадницький клубок у горлі.

– Тоді – кидай, – кивнув спокійно, наче нічого не відбулось.

Ось так? Просто? Та чорти б тебе забрали, бісів монстр! І кинула… Не в нього… Повз… Звісно ж він її розпилив. А мої ноги підло саботували свої прямі обов’язки й підкосились таки. Але Колвін встиг підхопити мене, притискаючи до себе:

– Лєрка моя! Синичко! Прости за це… Вони повинні були повірити. А для цього ти повинна була вірити.

– Я ненавиджу тебе! – ледве вичавлювала з себе слова, оскільки навіть на це в мене сил вже не було.

– Я знаю, знаю, – шепотів мені у скроню. – Та ти не знаєш, як… Чорт! Я сам себе ненавиджу! Бачити твої очі… Бачити… Лєрка, як ти могла повірити в таке? Невже ти вирішила, що я здатен…

О-о-о! Він ще мене й звинувачувати буде?!

– Ти вмієш бути переконливим, – зло ошкірившись, перебила його. – Хотів, щоб я повірила? Тобі вдалось! Ти! – влупила по його плечах кулаками. – Зробив із мене приманку!

– Лє-є-рка! – простогнав, наче це його мучили. – За тобою йшли постійно. Крок у крок. До тебе ніхто й наблизитись не зміг би. Я! йшов за тобою від самого дому. Її заарештували – тільки ти вискочила.

Як же мені зараз хотілось пригорнутись до нього й придушити його одночасно! Десь там – розумом – я усвідомлювала, що це була спланована операція. Та це не скасовувало того болю, який я відчувала! Кілька хвилин назад я хотіла просто померти! І мені чомусь ні краплі не стало легше від того, що мої страхи – надумані. Я знов почувалась тією шестирічною дівчинкою, котру він же й кинув у лісі! Так було треба! Тоді… І тепер… Я розуміла… Але мені було боляче…

– Я хочу побути наодинці, – спробувала відсторонитись.

– Добре, – Ігор погодився аж надто швидко. – Ходім додому. Я не заважатиму.

– Ти не зрозумів. Я не піду додому. Я переночую у Лесі, – охолодила його.

– Ні! – пролунало цілком очікувано.

Та спробуй мене зупинити!

– Колвін! Я. Переночую. У Лесі, – відкарбувала кожне слово.

– Це ти не розумієш! – спробував він рикнути. – Нічого не скінчилось! На їх місці – в мене був би ще один план. І я певен, що він в них є.

– А мені начхати на всі ваші плани! – рикнула вже я. – Я втомилась від цього бісового полювання! Від нескінченного контролю! І, – зиркнула на нього, задерши голову, – від маніпулювання мною!

– Я не маніпулюю тобою!

– Справді?! – хижо усміхнулась. – Ти точно розрахував мою реакцію і тиснув саме на ті кнопочки, на які й треба було тиснути, щоб я реагувала так, як тобі потрібно. Хіба це – не маніпуляція?