Глава 5. Початок кінця

Весілля Алєлі й Сигвальда відсвяткували у родовому замку гвардійця. Було гамірно і весело. Ми з Колвіним навіть танцювали якийсь танок на зразок ірландського, хоч я й опиралась цьому, бо ж танцювати не вміла. І була дуже подивована його вправності. Він шепнув, щоб довірилась йому, і повів. Довірилась. Цікавий досвід отримала, це не враховуючи мого подиву з приводу танцівних здібностей Ігоря. Виявилось, якщо покластись на партнера, то ще й непогано виходить! До нашого ж весілля залишалось менш ніж місяць.

Та спочатку почались робочі будні. Я вивчала ази артефакторики у лабораторії під наглядом вже знайомої мені Лесі, а Колвін розривався між центром та Радою Синьоозерська, у котрій він здебільшого і пропадав, з’являючись лише на обідню перерву. Обідати він тяг мене або до кафе, що розташувалось також у лісі, або ж замовляв обід у кабінет, якщо не встигав до початку перерви. І завдяки цим замовленням мені вдалось познайомитись де з ким, про кого я вже неодноразово чула, та жодного разу не бачила: з Христиною, до якої так жваво бігав чаювати Тиміш зі своїми улюбленими булками.

Ігор віддав мені свій телепортуючий браслет, завдяки якому я завжди могла переміститись до його дому з будь-якої точки Синьоозерська та його околиць, або ж передати будь-яке повідомлення. Собі він вдяг браслет лише для зв’язку, заявивши, що для швидких переміщень йому і його Стриборської здібності вистачить. На моє питання: навіщо ж тоді йому був потрібен такий пристрій, він відповів, що то був подарунок Свана за порятунок сестри того, і відмовитись від нього не вдалось. Та активувати телепорт можна було лише на відкритому просторі, щоб не влипнути у стіну.

Після демонстрації цього браслета Ліснину, той відразу ж загорівся бажанням забезпечити подібним пристроєм кожного, хто міг знадобитись терміново. Тож, друг Колвіна отримав серйозне замовлення.

Декілька днів я вчилась відправляти повідомлення. Для цього потрібно було вивести потрібний знак на камінці, й з нього випливала невеличка блакитна хмаринка, з якою треба було встановити зоровий контакт, зосередитись та «побачити» те, що хочеш передати у буквеному вигляді. Ігор довго сміявся з моїх «шедеврів»…

…Черговий робочий день закінчився і я, чекаючи Колвіна, вирішила ще трохи попрацювати над підвісом, що створював ілюзію зміни кольору очей. Так! Люди й таке хотіли, а я мусила цим поки що займатись. Заодно вирішила потренуватись у пересиланні меседжів.

«Хочу прогулятись до озера. Тебе ще довго чекати?»

Перечитала: наче все відобразилось, як треба, і відправила. Через п’ять хвилин за моєю спиною почулись кроки й у маківку видихнули таким голосом, що здригнулось усе моє сонечкове стадо:

– Так сильно хочеш?

Я повільно повернулась: в очах Ігоря був справжній бісячий шабаш.

– До озера? – блимнула, трохи не в’їжджаючи у питання. – Просто хочу.

Він розкрив проекцію мого повідомлення: «Хочу Тебе довго че?»

Розучитись червоніти? Ні, це не про мене!

– «Че» – це що? – Колвін ледь не реготав.

– Чекати! – пирхнула сердито.

– Так і думав! Примчав одразу! – подав мені руку.

– Я не те писала! – підвелась і втонула в його обіймах. – Там половина слів зникла, – сховала свій червоно-ображений вираз на його плечі.

– А мені цей варіант більше до вподоби, – ковзнув він губами по моїй скроні.

– Знущаєшся?!

– Ні разу! – Ігор здійняв таки моє обличчя догори. – Головне, щоб ти таке іншим не писала, бо замучусь прикопувати охочих відгукнутись.

– Зате твоє життя точно не буде нудним, а лісу – добрива, – видала з усією серйозністю.

– Ти – просто уособлення доброти та людяності! – його бісенята вже по мені здається стрибали.

– Так! – задрала носа якомога вище. – І втілюю у життя ці свої чесноти досить оригінальним способом: порядна людина після подібного повідомлення не кинеться миттєво втілювати його в реалі. Інших – не шкода.

Колвін насунувся на мене так, що довелось на стіл сісти, бо тікати було нікуди, зважаючи на підозрілий блиск його очей:

– Це ти мене зараз у непорядності звинуватила?!

– Ні! – швиденько замотала головою. – Ти ідеш окремим списком.

– Списком?! Я…, – з його очей ледь блискавки не вилетіли, – один зі списку?!

Я вже ледь на стільницю не падала від насуву на мене цієї брили:

– Там усього лиш один єдиний пункт – Колвін І.Д.. Що я – звір який… так людей підставляти?

Обхопивши за талію, Ігор потягнув мене на себе, допомагаючи зістрибнути зі столу:

– Ходім вже, «не звір», поки я не з’ясував, що когось вже варто прикопати таки…

Наступного дня перед самим обідом прийшло повідомлення від Ігоря, що він трохи затримується на нараді, тож, замовив обід до свого кабінету. Кивнувши Лесі, з якою ми встигли потоваришувати, що мене викликають «на килим», попрямувала до «начальства».

У кабінеті поки що нікого не було, як і замовленого обіду. Мабуть, затримується разом з замовником. Я підійшла до книжкової шафи й почала розглядати її вміст. Тут було дуже багато книжок з артефакторики, алхімії, та найбільше – з менталістики. Одна, з огляду на мій недавній досвід, впала в око: «Постановка та зняття ментальних блоків». Тільки-но взяла її до рук, як позаду щось брязнуло – ледь книжку не впустила.

Стрімко розвернувшись, я завмерла втупившись у незнайомку, що так само свердлила мене своїм поглядом. Невисока русява жінка досить округлих форм – не худа і не товста – з гордим профілем на блідому обличчі та темно-карими очима під такими ж русявими бровами з цікавістю розглядала мене.

Ні, ну, Колвін, як завжди – у своєму репертуарі! Навіщо ж мене попереджати?! Дійсно! Це ж він заїкою стане від моїх вибриків, а не я – від його. В нього ж не вибрики, а відсутність пам’яті про те, що я чогось тут можу не знати. Або когось. Чи це такий бузувірський спосіб мої нерви загартувати?! Щоб вже нічого не боялась! То я можу також перевірити ступінь гартування дечиїх нервів!