Глава 4. Сирінський переполох

Креслав не лише не був проти того, щоб ми відпочили у тому будиночку, він ще й порадів цьому й особисто зустрів нас, коли ми вийшли з порталу. Заради такого діла Ігор навіть портальний камінь придбав, щоб мене не захитало у власноруч ним створеному. А через офіційний, як завжди, йти було не можна. Мені навіть соромно стало за мій демарш: Колвін розпинається, як може, а я ледь не у підступності його звинуватила. Що поробиш: розхитані нерви, поламані гальма. Буду весь тиждень зразковою дівчинкою. Спробую…

Впевнившись у повній нашій комплектації та доставленні наших речей, князь, задоволено посміхаючись, зник у порталі, а Ігор обійняв мене зі спини:

– От тепер ти точно попалась!

Задерла голову, ловлячи його погляд:

– А до цього, виходить, ще не попалась була?

Він демонстративно озирнувся навколо:

– Так тут тікати нема куди.

– Можна подумати, – зітхнула, – в мене до цього був шанс втекти.

– А ти збиралась?

– Після твоїх слів, що й при прочинених дверях я не втечу від тебе навіть п’яного?! Та варто мені було сіпнутись хоч трохи у бік, як миттю опинялась притиснутою до тебе, – пирхнула я.

– Угу, – наче констатуючи все мною мовлене, Ігор схилився, ткнувшись підборіддям у моє плече. – То я, виходить, позбавив тебе волі?

У моїй свідомості миттю промайнули всі події останнього місяця з хвостиком, починаючи з другого дня моєї курсової, коли він у лісі мертвою хваткою впився у моє передпліччя, та, можна сказати, і не випустив. Чи хотіла я, щоб випустив? А дійсно? Хотіла б я бути з кимось, якби не з Колвіним? Ні! Я навіть не уявляла себе в обіймах когось іншого. І не тому, що він позбавив мене можливості вибору. З того моменту, як я опинилась у небезпечній близькості від його губ, я зрозуміла, що хочу відчувати лише їхній смак. Може, всі чотири роки я злилась та психувала через те, що вони були поза зоною моєї досяжності?! От же! Якщо докладніше у собі покопирсатись, чого тільки не знайдеш досить дивного, про що навіть сам собі ніколи не зізнавався…

Розвернулась в його обіймах, перехоплюючи нахабний погляд:

– То навіщо ти мене чотири роки діставав?! – вирішила уточнити.

От свої дзеркала душі він швиденько сховав, притискаючи мене до себе, щоб і не здвинулась:

– Я вже казав: щоб не зірватись, – ще й зітхнув важко. – І, між іншим, спускав тобі всі твої, аж ніяк не схожі на лестощі, епітети, що ти на мене ліпила.

Ні, ну, нехай тепер притискає… міцніше… щоб не бачив, як я почервоніла:

– Звідки ти про них знаєш? – тільки й спромоглась буркнути.

– Наївна дівчинка! – хмикнув. – У будь-якому середовищі завжди знайдуться охочі донести.

– Ти ж, начебто, ненавидиш подібне, наскільки мені відомо, – хотіла таки заглянути в очі, та мене не випустили з капкана рук. – Про тебе взагалі легенди ходять, що ти швиденько організуєш виліт з першої ж сесії кожному, хто це практикує, як і тим, хто намагається скласти іспит через ліжко з тобою.

Ігор весело розсміявся, попускаючи свою хватку:

– Ну, хоч щось про мене варте уваги кажуть! – він опустив погляд на мене. – Мені й не доносили. Ділились з іншими викладачами, а декотрі з них вже просвіщали мене, хоча й не напряму, та так, щоб я почув.

Ой! А чути було що: катувальний агрегат, модернізований шипований асфальтоукладник, крижана брила, Дракуляче поріддя, Торквемадівська реінкарнація, уособлення інквізиторського знаряддя і, найневинніше – дракон. Ну, там ще було… багато чого… Та краще помовчу.

– Тебе не втомлювало життя на два світи? – вирішила за краще змінити тему. – Кілька років у земному світі, потім відкат на таку ж кількість років у Лукомор’ї – проживання їх тут, і знов повернення… І так по колу.

Посмішка Колвіна була досить сумною:

– Втомився, Лєрка. Цей рік був останнім, – він цмокнув мене у кінчик носа. – Мені залишилось було лиш тебе до магістратури влаштувати – поставив собі за мету. Я вирішив, що вести пошуки зможу й звідси.

– А як же твої досліди?! – мене аж покорчило від думки, що можна ось так покинути такі фундаментальні дослідження. – Це ж така перспектива!

– Ну-у-у, я б тобі їх передав, – намагався віджартуватись. – Ти теж перспективна.

– Я серйозно! – ляснула долонею по грудях.

– Лєр, – його руки зімкнулись в мене за шиєю, явно для чогось мене фіксуючи. – Ти ж розумієш, що людські хвороби – шикарний бізнес у земному світі. Гадаєш, хтось захотів би його втрачати? Мені не одноразово робили натяки, що я надто замахнувся. Так, відвішували компліменти про те, яка ця робота важлива, як потрібна. Були спроби зарубати мої досліди, але мої аргументи й доводи заперечити не вдалось. Тому, просто все це залишалось у вигляді наукової праці, що дуже цікава. Утримували мене там тільки пошуки однієї нахабної особи, – його губи швидко віднайшли мої, і одразу ж стало зрозуміло, навіщо моє положення фіксувалось. – Давай, – він відірвався від мене, притискаючись лобом до моєї скроні, – усі серйозні розмови залишимо на потім. Інакше, не бачити нам відпочинку.

– Таж, моя цікавість помре з голоду! – схлипнула з розпачем.

Його груди здійнялись у черговому зітханні, вкарбовуючись в мої:

– Добре, – видихнув Ігор, – але дозовано і без гострих кутів, – його губи губились десь у моєму волоссі, доносячись до шкіри гарячим подихом. – Я дійсно хочу, щоб ти змогла відпочити від усього того божевілля, що коїться навколо нас.

Я обвилась руками навколо його стану, притискаючись так, мовби мене відривати будуть. Ідіотка! І я його у корисливості звинувачувала?! Ну, справжня ідіотка! Хотіла щось з цього приводу навіть вичавити з себе, та замість мене заговорив шлунок, щось там пробуркотівши: неголосно, але чутно.

Колвін обхопив моє обличчя долонями, здіймаючи його:

– Зголодніла? – посміхнувся так лагідно, що мені заплакати хотілось від почуттів, що ринули на мене й з мене.

– Я – ні! – мотнула головою. – Але дехто так не думає, – знизала плечима.