Глава 3. Хранителі

Ігор прокинувся від Лєркиного голосу. Вона щось шепотіла, і він ледь розібрав: «Я чую, чую… Я знайду ключ…»

Він ковзнув пальцями по її щоці, і дівчина, скрикнувши, підскочила на ліжку, збираючись кудись бігти. Мабуть, і побігла б, якби не перехопив:

– Лєра... Лєра! Заспокойся!

Вона важко дихала, а серце її у грудях під його рукою ледве не вистрибувало:

– Я знов бачила його, – промовила захриплим голосом.

– Кого?

Ігор пригорнув дівчину до себе, і вона знесилено зронила голову йому на плече:

– Чорного дракона… Його звуть Ґар…

Колвін мало не здригнувся від почутого:

– Лєр, це просто сон.

– Ні. Я це знаю. Його утримують у покинутих підземеллях Яровитового замку.

– Що?!

А от це вже було зовсім погано. Він не розповідав Лєрі про Яровитів замок у столиці Диворіччя – Кудесах. Ця стародавня і дивом не зруйнована споруда з залишками колишньої величі знаходилась далеко за околицями міста й навіть не охоронялась, оскільки про неї ходили погані чутки. Розповідали про примар і дивних істот, що інколи виходили з його підземель. Начебто в них було довге біле волосся і такі ж білі очі. Дехто пошепки додавав, що то була чудь білоока, котра ще за давніх часів після битви богів пішла під землю.

Князі Стрибор’я неодноразово відправляли туди розвідників, але ніхто нічого не знайшов. Ніякі сліди чорного дракона не засвітились ніде. Та чутки бродили. Креслав також відправляв декілька груп, але все було марно. І тепер ця Лєрина заява…

– Тобі дід про Яровитів замок розповідав?

– Ні, – відірвала голову від його плеча, розвертаючись до нього обличчям. – А він дійсно існує?!

Навіть у нічній темряві було видно, як засвітились її очі. Цього лише бракувало! Ігор нахмурився:

– Лєра! Замок справді існує, та тебе до Диворіччя я й на гарматний постріл не підпущу. І не сподівайся!

Було видно, як вона скривилась:

– Чим воно таке страшне?

Він притяг її знов до себе:

– Тим, що саме вони ініціювали полювання за тобою

Лєрка незадоволено зітхнула:

– Чому саме зараз? Стільки років мене ніхто не шукав… ну, крім тебе, а тепер просто аншлаг!

– Шукали, Лєра. Всі ці роки вони так само розшукували тебе, як і я. Один твій невірний рух дав їм зачіпку та підозру, і тепер вони землю носом риють, щоб у цьому переконатись.

Дівчина випручалась з його рук, щоб знов розвернутись:

– Може, ти нарешті поясниш мені?!

Ігор підтяг подушку вище, вмостився на ній напівлежачи й кивнув їй:

– Йди, розповім.

Зиркнувши йому в очі з виглядом «Я все бачу – тільки спробуй зійти з теми!», вона підповзла й вмостилась в нього на плечі:

– Уважно слухаю.

Коли Лєрка була в такій близькості від нього, дуже саме й хотілось зійти на зовсім іншу тему, та по ній вже було видно, що вона скоріше загризе, ніж дозволить ухилитись.

– Кулон пам’ятаєш?

– Півмісяцем? – дівчина задумливо побарабанила пальцями по його ребрах, і він швиденько перехопив її руку – сама ж просила не з’їжджати з теми!

– Пам’ятаєш, – кивнув він. – А тепер згадай свій: тієї ночі він був на тобі.

Лєра на хвилину завмерла. Так, це були не найкращі спогади.

– Здається, – трохи згаслим голосом промовила вона, – мій був у вигляді зірки. І, що це означає? Наші кулони пов’язані?

– Пов’язані, – невдоволено видихнув Ігор, – цілих дев’ять кулонів з твоїм.

– Тобто? – дівчина аж підвелась, та він повернув її назад на своє плече.

– У кожному з князівств Дев’ятизем’я, в одному з сімейств княжої крові завжди народжується Хранитель ключа.

– Ти ж казав, що це я Хранителька ключа?

– Ти і є ключ по суті. Існує стародавній закон, котрий ніяк не вдається анулювати, за яким, коли Хранителька досягає повноліття, проводиться турнір, на якому обирають найсильнішого Хранителя, котрому й дістається честь оберігати той самий ключ. Простими словами: він одружується з Хранителькою.

Лєра обурено запихтіла:

– Що за рабовласництво?! Я навіть права вибору не маю?!

– За цим законом – ні, – підтвердив Ігор.

Голос дівчини затремтів:

– Тієї ночі… мене хотіли викрасти?

– Так. Річ в тім, що після останньої війни, коли було підписано мирну угоду й наново запечатано Сховище, з’явились люди, котрі вирішили, що Хранительку краще тримати якомога далі від Хранителей. Сама Хранителька була з цим згодна, і одного дня просто зникла. Твої батьки й моя мати були членами організації, що займалась переховуванням Хранительки. Потім приєднався і мій батько.

Лєра сперлась підборіддям на його плече, обмірковуючи почуте:

– В чому сенс тримати далі від Хранителей?

– В тому, що потрапити до Сховища можна лише за присутності обох.

– А хто був Хранителькою до мене? – її очі дивно поблискували, відбиваючи примарне місячне сяйво, що линуло до вікна.

Ігор ковзнув пальцями по її щоці:

– Твоя мати.

– Зажди! – стрепенулась вона. – Хочеш сказати, що це передається по роду?!

– Хранителька завжди народжує Хранительку.

– Тобто, – Лєра аж схрипла, – я приречена народити чергову жертву цих бісових Хранителей?!

Колвін розумів, що розмова зараз може перетекти у дуже неприємний напрямок, але прояснити все конче було потрібно, і Лєрка мала на це право:

– І один з них – я, – він змовк, чекаючи на її реакцію.

Дівчина теж мовчала, та він відчував, як зсередини неї росло напруження. Які висновки з усього почутого нею витікали – і так було зрозуміло, оскільки першими напрошувались саме ті, котрі вона зараз з себе і вичавлювала:

– Ти шукав мене, тому що… що я – Хранителька?!

Ігор проїхався п’ятірнею по обличчю: як їй пояснити?! Він притиснув дівчину міцніше, поки в її кудлатій голівці не народилась зовсім вже дурна думка:

– Можеш вислухати мене перш, ніж зробиш остаточні висновки?

Тон, яким вона відповіла, вже лякав: