Глава 2. Нове життя - старі проблеми

Покарання все ж таки мене наздогнало. У другій половині дня Колвін затягнув мене до тренувального майданчика, вирішивши, що я маю вміти постояти за себе більш професіонально, ніж те, що я там можу. А тому, мене змусили для початку… бігати! Ненавиджу бігати! В усякому разі стільки, скільки з мене вичавив цей монстр! Бісовий! Адже, з його судження: при сутичці з таким, як він, все, що мене врятує – це вчасна втеча! Та й те, якщо встигну. Бо ж йому, щоб мене спіймати, і бігти не довелось: один помах руки – і я вже лежала сповита магічним арканом в його обіймах. Аргумент беззаперечний!

І ось це – головне чудовисько мого життя, бо ж ним воно зараз і було без сумніву – ганяло мене хтозна яке коло! Щоправда, біжучи поруч та підбадьорюючи мене усілякими дошкульними шпильками. Та, коли пролунало, що таким темпом я хіба що равлика заганяю, я вже ледь не заволала:

– Давай його врятуємо! Я не переживу, якщо на моїй совісті буде його передчасна смерть через стертя його нещасної – що там в нього – головоноги́? Та ще й до самих ріжок!

Мабуть, у монстра прокинулась таки людяність, бодай у відношенні хоча б до безневинної тваринки: хай собі вже повзає мирно! І мені нарешті було дозволено, панським помахом руки, чалапати у душову. Та не з моїм щастям! На мені душова зламалась, що дуже здивувало Колвіна, котрий навіть не пам’ятав таких випадків. Мені лиш залишилось сутужно зітхнути, прозоро натякнувши, що з огляду на мою присутність поряд, він дуже скоро втратить здатність будь-чому дивуватись. На що мене обхопили за плечі та потягли додому зі словами, що із солідарності теж відмовляються від душу – врешті, вдома є свій.

Та спроба охолонути там пішла прахом. Ніжні доторки губ, що навперебій збирали цівки води зі шкіри одне одного, перетворились в черговий шквал емоцій, котрий перекрив навіть жалібні поскиглювання зголоднілих шлунків: ще б – стільки ганяти! І тільки коли мої ноги – нещасні й замордовані – влаштували заколот, остаточно відмовившись утримувати мене у вертикальному положенні, я була дбайливо загорнута у пухнастий рушник й доправлена до ліжка. Теж сумнівна ідея, судячи з очей мого носія.

Та, почувши чергове підвивання моєї і його утроби, Ігор легким рухом руки висушив моє волосся й зітхнув:

– Що хочеш на вечерю?

– Що завгодно! – пирхнула я.

– Добре. Одягайся та спускайся, – натягнув він домашній одяг й рушив до дверей.

– Угу, – буркнула йому вслід, – поповзу равликом – напівживим.

– Не прибідняйся! – долинуло зі сходів.

Ну, звісно ж! Хтось міцний та витривкий… монстр. А я калюжкою розпливусь, якщо мене кожного дня так ганятимуть. Та ще й в індивідуальному режимі – і не закосиш! Мені ж обіцяли: персональну програму на п’ятий курс та найвишуканіший магічний інструментарій задля витончених тортур! Один я сьогодні на собі вже випробувала. Хоча й біг теж можна віднести до цього ж розряду знущань. У підсумку: ледь ворушу кінцівками – головоногими.  

Насилу натягши футболку я взялась за шорти, та так і застигла з ними в руках: мене вистачило тільки на футболку. Оте «насилу» на тому і вичерпалось. А я просто впала на подушку: готова залишитись голодною – тільки не чіпайте мене! Та кого це хвилює?!

Хвилин через двадцять з’явився мій персональний катувальний агрегат, власноруч натяг на мене шорти, підхопив на руки й потяг до кухні. Навіть не обурилась. Це там – у Стрибор’ї – мені рухатись не давали. А тут – я нарухалась за сьогодні на тиждень вперед! От нехай і носить – слова не скажу! Сил нема. Але взяти до рук виделку мені вдалось. І навіть поїсти. Ні – наїстись! Змела все, що мені було запропоновано, під здивовані погляди власного ката. Що?! Зайві сантиметри? Та після ваших тренувань, Ігоре Дмитровичу, я втрачу навіть ті, що є в наявності, тож, можу дозволити собі насолоджуватись їжею хоча б…

Коли з різносолами було покінчено, я, склавши руки на столі, склала на них і голову. З місця не зрушу. Я втомлена і сита. І розморена від ситості. І втоми – також! Чула, як Колвін встав зі стільця й наблизився до мене, присів та обійняв за талію:

– Так заганяв?

Я, з нещасним виглядом та закопиленими губками, розвернулась до нього й потяглась назустріч, обвиваючись руками навколо шиї:

– Заганяв, – мовила жалісливим голосочком у сподіванні на прояв людяності.

Мене підхопили під пахви й поставили на ноги зі словами:

– Тоді розминай м’язи – швидше пройде.

Одразу ж сповзла з його шиї: значить – вниз мене знесли, а нагору – сама?! Оце – пожалів! Ображено пирхнувши, я пошкутильгала до сходів на негнучких ногах, та вже біля першої сходинки мене наздогнали й підхопили на руки:

– Іди сюди, равлику! – Колвін відверто насміхався з мене.

– Піду – заб’юся до своєї мушлі! – спробувала вивернутись та не на того натрапила.

– О, ні! Не пущу! Досить з мене було тієї мушлі, щоб знов виколупувати!

– Це – моя мушля! – самовіддано продовжувала пручатись.

– Вже ні! – ошелешили мене абсолютно безапеляційно.

– Тобто? – розгублено блимнула очима, завмерши. – Ти сплавив кудись мою улюблену мушлечку?!

– Отому рознещасному равлику, котрого ти сьогодні заганяти намагалась, – кивнув погоджуючись.

– Ні-і-і! – розпачливо відкинула голову. – Мою гарнюню! Мою затишну мушлечку! Якомусь… А я тепер слимаком бездомним залишусь?! – підкинулась, гнівно втупившись в ці нахабні сталеві очі. – Де тут найближчий виноградник?! Піду сховаюсь під листячком.

Мене таки доправили до ліжка, і якось підозріло вхопили за щиколотку, глузливо при цьому хихочучи. Я потягла ногу на себе, та моя жалюгідна спроба, досить очікувано, успіху не мала. Дзеркала душі округлились і щось там таке демонстрували – по́клади з самої глибини:

– Ні, я розумію, звісно, що ваша монструозність, професоре, практично безмежна. Та я навіть не устриця! Нещасний знедолений слимачок – колишній равлик, в котрого останнє сховище відібрали! Майте хоч краплю співчуття! Ми ж тільки повечеряли й ваша драконяча сутність має бути ситою!