Глава 1. Дух експериментаторства

Бюрократія – вона і в Лукомор’ї бюрократія. Щоб офіційно одружитись, нам потрібно було або ж дочекатись, поки спливе строк наших заручин – менш як два місяці, що залишились, або ж розривати заручини, чекати тиждень, поки розірвуть зв’язок між нашими обручками в артефакториці, оскільки він виявився надто міцним, та після цього подавати офіційну заяву і чекати місяць за законом.

Ігор вже був ладен на той розрив зв’язку між обручками, тільки б прискорити процес, та вперлась я. По-перше, мені дуже подобалось кільце. А, по-друге, що там вже вирішають ті два тижні з невеличким гаком, які в нас з’являться?! Ну, й, по-третє, навела найбільш вагомий аргумент: просто закрила декому рота його ж підступною тактикою. Сама собі дивуюсь! Головне чудовисько мого життя, яке я ладна була ще не так давно загризти – а я млію від одного його погляду! Та наданий аргумент переважив, і Колвін, махнувши рукою тільки хмикнув, що все одно я від нього нікуди не втечу, навіть, якщо захочу. Я ж кажу: монстр! Та поки в нас був час, точніше, дечия відпустка, мій професор вирішив ознайомити мене зі своєю дослідницькою лабораторією.

Її будова виявилась розташованою просто посеред лісу й не надто далеко від будинку самого Колвіна. Як зручно! Триповерхова споруда була майже повністю скляною, за винятком фундаменту, опорних стін та кутів, викладених з білого з блакитними прожилками каменю. Фоє приємно зеленіло великогабаритними рослинами й плавно перетікало у широкий коридор з десятком дверей.

Перший поверх, як розповів Ігор, займали дослідники цілительської алхімії та побутової. На другому розташувалась захисна алхімія на будь-який смак – пошук та виготовлення протиотрут в тому числі. Та й отрути, як відгалуження та об’єкт досліджень. Третій – ділили між собою бойова алхімія та артефакторика.

Я дивилась на всі ці дива, мабуть, дуже широко розкритими очима, оскільки Ігор, розсміявшись, почав пояснювати:

– Цим центром я зобов’язаний здебільшого діду. Я довго відмовлявся від його допомоги, та мрія збудувати таку лабораторію переважила мою принциповість і я погодився прийняти його участь у цьому.

– А тут лише дослідження проводяться? Чи й виробництво?

Колвін потягнув мене до свого кабінету, що знаходився на третьому поверсі, як я зрозуміла – ближче до самих небезпечних відділень:

– Основний напрямок – дослідження та створення нових препаратів та артефактів. Потім ми передаємо їх вже до підприємств. Але ті, котрі потрібні для Прикордонної служби, ми виробляємо самостійно, – він подивився на мене поглядом, котрим явно намагався сказати, що я ж повинна це розуміти. – Є речі, які не можна випускати у масове виробництво.

Ми не встигли піднятись сходами, як на нас вискочила висока струнка жінка зі спортивною статурою. Її довге золотаве волосся було зібране у тугу косу й укладене на потилиці. Усміхнене обличчя з типовим грецьким профілем сяяло світло-карими очима, що кольором скидались на камінь тигрове око. На вигляд їй було років сорок.

– Ігоре Дмитровичу? Доброго дня! – блиснула вона білосніжною посмішкою. – Ви ж у відпустці.

– Вітаю, Ірино Сергіївно! – цілком дружньо посміхнувся він у відповідь. – Не переймайтесь: я справді ще у відпустці. Просто хочу ознайомити нашу майбутню працівницю з центром.

Кинувши погляд на наші зчеплені руки, жінка швидко зорієнтувалась в обстановці:

– Я так розумію – це ваша наречена? Бо ж до нас теж дійшли чутки про ваші заручини, – вона сяяла так, наче почувалась найщасливішою людиною від факту Колвінського одруження. – Поздоровляю вас!

Цікаво – з чого б це? Чи він так всіх заганяв, що вони всі сплять і бачать, як він одружується й одразу добрішає?! Ну, він міг! Чи мені не знати, кого з себе уявляє професор Колвін! Я скосила на нього очі: задоволений, як кіт, що вкрав сметану.

– Дякую, Ірино! Знайомтесь – моя наречена, Валерія Соколовська. А це, – Ігор глянув на мене, – керівниця дослідницького центру.

Жінка простягла мені руку:

– Ірина Тоцька. Рада нашому знайомству!

– Навзаєм! – я відповіла на потискання, й справді радіючи знайомству, мабуть, через те, що ця керівниця просто таки випромінювала дружність і здавалась абсолютно приємною людиною.

– Ви самі хочете ознайомити вашу наречену з центром, чи…, – звернулась вона вже до нього.

– Я сам, Ірино, – Колвін випередив її питання.

– Звіт? – жінка стрімко перейшла на офіційний тон.

– Дякую, – усміхнувся Ігор, – але, як ви вже зазначили, я – у відпустці. Всі звіти – потім.

Мені здалось, що ця Ірина полегшено видихнула, а я знов окинула поглядом Колвіна: він їх що – як тигрів, на тумбі тримає?! Хоча, про що це я? Це ж він – тигр! Позаганяв народ – хто куди встиг вистрибнути.

– Добре, – ще більш повеселіла Тоцька. – Тоді, не буду вас затримувати, – й побігла радісно сходами.

Я подивилась їй услід:

– Утіш мене: скажи, що ти ще нікого тут не з’їв.

Він досить іронічно смикнув бровою:

– Ти – перша на черзі.

– Колвін! – витріщилась на нього обурено. – Я ще навіть заміж за тебе не вийшла, а ти вже плекаєш план, як мене позбутись?!

Ігор нарешті затяг мене до свого кабінету і ледь до дверей не причавив, впиваючись у мою шию:

– Не в тому сенсі, Лєрка, зовсім не в тому, але з’їсти хочу, – видихнув він десь в області плеча.

О-о! Я вже чула щось подібне: про десерт.

– Надлишок солодощів – шкідливий для здоров’я, – спробувала випручатись, бо ж, а, ну, як хтось зайде! – І, між іншим, дехто обіцяв мені екскурсію. А сам влаштував її собі… по частинах моєї тушки, – буркнула на додачу.

Відірвавшись від моїх частин, він навис наді мною:

– Натура в мене дослідницька, – хижо так блиснув Ігор на мене своїми очима, підхопивши одночасно за талію та перемістивши до свого столу, саджаючи на нього, й щось при цьому скинувши на підлогу.

Та не встиг він продовжити дослідження, як у двері постукали. Я тільки хихотнула: