ГЛАВА 26

​— Добре, — сказав Том, не відступаючи ні на крок.

​— Томе, чи знаєш ти, що загинув твій батько? Чи загинув він? І якщо так, то коли?

​Том було відкрив рот, щоб відповісти, але Дік заговорив раніше:

​— Не відповідай йому на це запитання! — Його голос був різким і стурбованим, що тривожило Тома. Він глянув на Діка. Той був напружений як ніколи й хитав головою: — Не смій! Так ти даєш йому зрозуміти, з якої реальності ти дієш!

​Величезний згусток наелектризованої прозорої енергії набирав обертів і зростав у долоні людини високого розуму. Потім той замахнувся, і магія запустила цей згусток у Діка.

​Друг Тома з криком повалився на землю. Його ліва нога була обпалена й страшно стікала кров'ю — здавалося, що шкіри на ній немає взагалі.

​— Ти що робиш?! — зазаволав Том і кинувся на людину високого розуму. Той обернувся, і руки Тома впилися йому в шию. — Здохни! — Том вклав усі сили й увесь гнів, щоб задушити цього виродка.

​Але його сили виявилося далеко недостатньо.

​Коли Том душив його, сидячи на ньому верхи, обличчя людини продовжувало залишатися незворушним. Однією рукою він змахнув Тома геть, так що той опинився поруч із Діком.

​— Ти як? — спитав Том, підповзаючи ближче.

​— Боляче, — відповів Дік. Сидячи на землі й переривчасто дихаючи, він не втрачав самовладання. Його обличчя вкрилося потом і почервоніло. — Пам'ятай, що я завжди був на твоїй стороні. Але щоб знати, з ким ми маємо справу, я мусив укласти з ним угоду.

​У цей час людина високого розуму піднялася на ноги й випросталася на тлі сірого неба. Все його обличчя виражало великий гнів і обурення. Він заричав, дивлячись на них як на маленьких дурних кроленят.

​— Яку ще угоду?

​— Привести тебе до нього. Але зараз це неважливо. Важливо, щоб він не знав, із якої ти реальності...

​— Про що щебечуть маленькі пташенята? — Людина високого розуму посміхнулася. — Знову про дружбу?

​Не звертаючи уваги на цей випад, Том знову звернувся до Діка:

​— Якщо дізнається?

​— Гра вийшла на новий рівень! — проголосила людина високого розуму й почала повільно плескати в долоні. — І результат цього рівня, Томе, залежить лише від твоєї розсудливості. Відповідай же: ти сам Том Мортон, нащадок Бенджаміна Мортона з центральної реальності?

​— Не смій відповідати, — тихо сказав Дік, морщачись від болю. — Тоді він примусить тебе прикласти руку до рамки спектра. І в такий спосіб ти передаєш йому всі права. Рід Мортонів припинить пролонгувати той світ, який існує. Світи.

​Том замислився. Щось тут було не так — далеко не так, як вони собі уявляли, і, можливо, не так, як розповідав Дік.

​— То чому ж він не зробив цього раніше? — запитав Том. — Щоб перевірити, чи той я, хто йому потрібен?

​— Я не знаю, — похитав головою Дік. — Ти ж зрозумів, сподіваюся, що ми не у твоїй реальності? Я здійснив перехід, поки ти був непритомний.

​Том кивнув і піднявся на ноги. Він усе зрозумів. І ще те, що час покладатися на себе. Інтуїція — те, на що він завжди покладався у повсякденному житті, те, що завжди допомагало йому домагатися своїх цілей; як він міг забути?

​Він глянув на дім — туди він ішов спочатку, поки Дік його не зупинив.

​Том глянув на Діка і сказав:

​— Ти не маєш наді мною влади, Діку. Ти це розумієш?

​— Що? Про що ти говориш?

​Том випростався:

​— Ходімо в дім! Подивимося, як у нього вийде знищити те, що йому дороге!

​— Що ти задумав?

​— Ходімо в дім! — зазаволав Том. Потім він повернувся до людини високого розуму: — Ти маєш рацію. Гра вийшла на новий рівень. І результат її залежить від твоєї розсудливості.

​Людина високого розуму лише посміхнулася.

​— Отже, тепер моя черга, так? — Том стиснув праву руку в лікті й розчепірив пальці. — Ти лише згусток сміття, який я так довго носив у собі. Я є Том Мортон зі справжньої центральної реальності. — І згусток енергії в його долоні почав зростати. — Стверджую своє право обирати.

​Щелепи людини високого розуму напрушилися, і він повернувся обличчям до Тома, схрестив руки на грудях, вивернувши долоні назовні. Все його тіло було напружене, очі дивилися в небеса.

​— Я, Том Мортон, стверджую, що не знаю і не бачу того, хто називає себе Людиною високого розуму. Існує лише те, куди я дивлюся.

​— Ти обманюєш себе, Томе! — сказав той.

​Том запустив згусток, мислено вклавши туди весь біль і весь гнів. Але нічого не сталося: згусток завис між Томом і людиною високого розуму.

​Тоді той розсміявся:

​— Це виявилося не так просто, Томе, — сказав він і, знову розсміявшись, опустив руки.

​Дік у цей момент уже доповз звідти до порога і спостерігав за тим, що відбувається. Том повернувся до нього і сказав:

​— Тепер ти обираєш, Діку!

​Згусток енергії, зітканий уявою Тома, клубочився в повітрі між ними.