ГЛАВА 24

​— Каїне, — почув Том голос Діка, ніби здалеку. — Він підступив до тебе. І ти вбив мене. Ти пам’ятаєш?

​Том крутить головою, не в силах розплющити очі.

​Дік знову каже:

— Ти вбив свого рідного брата, Авеля. І вбив свого друга Діка. Ти пам’ятаєш бодай щось?

— Гей, — хрипко вимовляє Том, здається, з останніх сил піднімаючи голову й розтуляючи повіки. — Ти... де ми?

​Дік стояв у тіні темної кімнати, куди крізь вікно просочувалося тьмяне місячне світло, лягаючи на стару дощату підлогу.

​— Ми в хатині, — відповідає Дік. Голос його якийсь сумний. — усе в порядку. Нам вдалося втекти. Але в місті зараз переполох.

— Чип... — вимовляє Том, втягуючи ніздрями сире, застояне повітря.

​Вони в хатині, так. Він упізнав це місце. А поруч, метрів за сто, має бути його дім.

​— Ви його витягли з мене?

— Звісно. Ти тепер вільний, Каїне. І нам час у дорогу.

— Каїн? Чому ти кличеш мене цим ім’ям? — Том намагається встати, але руки й ноги ніби зв’язані. Він оглядає себе й виявляє, що й справді прив’язаний до стільця. — А ці... ці мотузки — знак свободи?

​Том відчуває якусь люту ненависть до Діка. Не через мотузки. Це щось інше — чужорідне бажання розірвати цю людину на шматки. Тому що...

​Тому що що?

​«Не слухай його, Томе».

​— Тому що це твоє ім’я, — відповідає Дік, прямуючи до вікна. Трохи пригнувшись, він виглядає назовні. — Я мушу тебе розв’язати. Пообіцяй, що не вириватимешся. Побічні ефекти від тривалого впливу чипа ще залишилися. Ти кусався й брикався, коли ми тебе сюди затягли. А чип Кормак витягнув ще в машині. Він був неглибоко.

— Моє ім’я — Том.

— Але не від початку світу, — повернувся до нього Дік. — Ти Каїн, який вбив свого брата Авеля. Тобто мене. А зараз ти Том, який вбив свого найкращого друга Діка. Тобто мене. Двадцять ножових поранень у живіт. Жорстоко.

— Нонсенс! Я цього не робив! Я не Каїн. І Діка я...

— Ти вбив Діка, — підвищив голос Дік, але одразу пом’якшав: — Але немає твоєї вини. Тобою керували через чип. Ти багато чого не пам’ятаєш. Але пам’ять поступово почне повертатися.

— Ні, ні, ні... Мій мозок зараз вибухне. Каїн, Авель... Я вбив друга? Ні... — Сльози набігли на очі й потекли по спітнілих щоках. Том захлипав, схиливши голову. — За що мені все це? Навіщо...

​Дік підійшов до нього, опустився на карачки й поклав руки Тому на коліна:

— Не карай себе, брате мій. І друже мій. Ти був безсилий опиратися. Як уперше, так і вдруге.

— Уперше?..

— Сатана підступив до тебе, — продовжував Дік, — і ти вбив рідного брата Авеля. За що й був вигнаний батьком нашим. Хіба ти не читав?

​«Він бреше!»

​Голос у голові лунає як гарчання, від чого Тома починає тіпати. Холодно.

​«Убий його, коли він зніме мотузки! Убий його востаннє!»

​— Ні, — каже Том, відповідаючи одразу обом. — Я не вбивця.

— Вбивця, — промовляє Дік чітко, лаконічно. — Але не з власної волі. Прийми це й відпусти. Добре?

​«Попроси його розв’язати мотузки! Живо! — буквально вивергає воланням слова голос у голові Тома. — Швидше!»

​З пів хвилини Том і Дік дивляться один на одного. Потім Дік трохи схиляє голову набік і примружує праве око.

​— Воно сидить у тобі, — каже він. — Я бачу в твоїх очах. І воно може діяти через тебе.

​«Не слухай його! Хай розв’яже мотузки!»

​Том мовчить. І думає, що ще він вбив батька в тій реальності, де він дитина. Вбив під впливом голосу.

​І тут Дік сказав те, від чого в Тома по тілу побігли сирці:

— Кроул, — і злегка всміхнувся. — Ти все ще тут?

​Том відчуває, як сила, що розбушувалася в ньому, наче вогонь зсередини, вивергає слова його ж ротом:

— ТИ ЗДОХНЕШ, АВЕЛЮ!!! ТАКА ДОЛЯ РОДУ ВАШОГО!!! — Обличчя Тома почервоніло, а очі стали чорними, як смола. Він вп’явся нігтями в підлокітники стільця з такою силою, що на пальцях почали ламатися нігті. — ЗДОХНУТЬ КАЇН І АВЕЛЬ!!! І ВОЗТОРЖЕСТВУЄ РІД ПАЛІМЕРІВ І ВЛАДИКА ЇХНІЙ, РОДОНАЧАЛЬНИК АНГТУР ВСЕДЕРЖИТЕЛЬ!!!

​Дік піднімається на ноги й замахується правою рукою.

​Три ляпаси по обличчю Тома.

​Хлясь! Хлясь! Хлясь!

​Голова Тома знову падає на груди. За хвилину він приходить до тями й оглядається, відчуваючи, як горять щоки.

​Дік знову стоїть у тіні кімнати, спираючись спиною об стіну.

​— Діку, — каже Том.

— Так, — відповідає Дік. — Вибач, що довелося вліпити тобі пару ляпасів.

— Які ще ляпаси?

— Ну звісно! Ти не пам’ятаєш! Нечисть знову через тебе прорвалася. Изригає останні «ласкаві» слова. — Тільки зараз Том помічає в руках Діка якийсь флакон із прозорою водою. — Випий це. Воно заспокоїть. Це свята вода. Справжня, якої ти ще не знаєш.