ГЛАВА 23

​Трійця тихо крокує тьмяно освітленим коридором, де миготять люмінесцентні лампи. Персонал, що трапляється їм на шляху, завмирає, наче у грі «Море хвилюється раз…». Ось білявий лікар щось показує на екрані свого смартфона темноволосій жінці в чорній сукні та жовтому плетеному капелюсі. Молода прибиральниця в сірому халаті завмерла посеред коридору, трохи нахилившись і стискаючи обома руками ручку пилососа.

​Трійця повертає ліворуч, де два лікарі в білих халатах із заскленілими очима застигли на півкроці.

​— Що це означає? — запитує Том, проходячи повз двох жінок, які сидять на стільцях під дверима кабінету номер дванадцять. — Вони навіть не дихають.

​Дік відповідає:

​— У нас є доступ до бази даних чипів, ми поставили їх на заморозку. У нас не більше години, щоб зникнути. Потім вартові виявлять неполадки й спробують вийти на наш слід. У парку Даннінга стоїть твоя машина, нам потрібно вийти через службовий вихід.

​— Ти взяв мою машину?

​— У мене не було іншого виходу, — відповідає Дік, знизуючи плечима. — На мотоцикл ми вчотирьох не вліземо.

​— Хто ще з вами? — без особливого інтересу запитує Том, нутром відчуваючи каверзу.

​Ніби все має бути не так. Ніби він іде не в той бік. А може, вони вороги — Дік і цей Медісон? Почуваючись маріонеткою, Том подумки волає до Кроула, але у відповідь — тиша. Йому самотньо, як цуценяті з підворіття в дощову погоду. Втім, Том припускає, що те, що відбувається з ним зараз, — можливо, найкращий із наявних варіантів.

​— Один приятель, — без особливого ентузіазму відповідає Дік, ніби цей приятель чимось йому допік. — Потім побачиш.

​Це був далеко не той Дік, якого Том знав із дитинства. Тільки зараз, придивившись, він помітив суттєвіші відмінності. По-перше, голос: грубий і швидкий. По-друге, зріст: цей Дік був під два метри, а той, убитий, не вищий за метр вісімдесят. По-третє, цей виглядав років на сім старшим і був значно масивнішим.

​З усіх Діків, із якими йому довелося взаємодіяти, цей подобався Тому найменше. Він відчував до нього холод і неприязнь.

​Вони виходять у темний коридор, наповнений швидким миготінням стельових ламп і пронизливою тишею. Перше, на що вони натрапляють, — труп молодої медсестри. Тієї самої, якій Медісон наказав більше думати про роботу. Тепер вона лежить біля стіни з нахиленою до грудей головою й широко розставленими випрямленими ногами. На лівій вилиці — величезний синець, а руки відкинуті в боки, як на розп'ятті.

​— Що тут сталося? — запитує Том і повертається до Діка, бо в нього виникають дивні підозри. — Вона мертва?

​Дік знизує плечима. Потім сідає навпочіпки й намацує пульс на шиї медсестри.

​— Не всі чипи вдалося поставити на заморозку. Але вона жива, — каже Дік, дивлячись на Тома знизу вгору. — Персонал лікарні — це поплічники людини високого розуму, тож особливо за них не хвилюйся. Не так давно він проник у центральну реальність, що стало для нас несподіванкою. Поки що в нього тут не все налагоджено, але він знає про твоє перебування тут і насамперед ужив усіх заходів, щоб ти залишався в полі його зору. Тому нам слід тікати.

​Коли вони спускаються на перший поверх темними сходами, Дік повертається до Тома, бере його за плечі й каже:

​— Ти не соромся того, що бачиш. — Його очі блищать, ніби він виграв бій або підкорив світ. — Смерть людини в цих реальностях — не така вже й страшна річ, якщо врахувати, що кожен із них — потенційний ворог.

​— Ворог? Що ти маєш на увазі? Я теж твій ворог?

​Дік хитає головою.

​— Не зовсім. У нас є година часу. Поки що твій чип не активований для атаки. Але як тільки це станеться, ти автоматично стаєш загрозою. Просто тебе ще не використала влада як слід. За тобою просто спостерігали й контролювали.

​Він ховає руки в кишені своєї мотоциклетної куртки.

​— Уяви собі, що ти приходиш у «Макдоналдз», замовляєш гамбургер і колу, а хлопець-касир років двадцяти, з родимкою на щоці й блідою шкірою, тобі мило всміхається, приймаючи замовлення. Але ти й не підозрюєш, що він — канал передачі зв'язку. Через нього стежать за тобою. Потім — через хлопця в супермаркеті, через охоронця, таксиста, першого-ліпшого перехожого, бездомного, повз якого ти проходиш, сусіда, з яким перекидаєшся кількома словами… Через сім'ю, зрештою!

​У Тома сиплять мурашки поза шкірою. Він знову почувається маріонеткою. Серце гупає об ребра, дихання прискорюється. Невже вартові стежили за ним через Ніккі, через місіс Ендрюс? Через Еклі?..

​Медісон стоїть у темряві трохи віддалік. На нього падає світло з отвору відчиненого кабінету.

​— Ну, цим точно кришка, — каже він із крайнім невдоволенням на обличчі й зітхає.

​Том човгає в той бік. Зазирнувши до кабінету, він бачить доктора Льюїса, який розпластався у кріслі з ножем у серці. З куточка його рота цівкою стікає кров. Перед столом завмер молодий худорлявий лікар зі звислими донизу руками. «Мабуть, — думає Том, — це Тедді». Його голова притиснута щокою до столу, праве око розплющене, а з лівого стирчить верхівка шприца. Кров розмірено капає на стіл, перетворюючись на маленьку калюжку.

​Том не відчуває жалю до цих людей. Не тому, що вони жорстоко з ним поводилися, а тому, що почуття притупляються в першу ж секунду після своєї появи. Якщо це не припиниться, він ризикує перетворитися на овоч. Однак, згадавши про сім'ю, він відчуває секундний біль. Це перше відчуття відтоді, як його сюди запроторили.