ГЛАВА 21

Цього разу після переходу залишається ріжучий вуха металевий гул. Не знаю, з чим це пов'язано, але мої щелепи стискаються до скреготу зубів. Руками я хапаюся за щось тверде, залізне. Усе тіло напружене, від чого м'язи зводить судомою.

Проноситься уривчаста думка: під час переходу мою свідомість ніби пропустили через квантовий дезінфектор. Я пам'ятаю, як у тій пітьмі вона була немов затиснута в ментальні лещата. Минулими разами такого не було, і я згадую слова Кроула:

— Нас засікли. Можливо, твоїм переходам перешкоджатимуть.

Через пів хвилини гул віддаляється, але повністю не зникає. Розплющивши очі, я одразу ж мружуся від яскравого, сліпучого світла. Голову відвернути не вдається: хтось, хто стоїть за моєю спиною, міцно її утримує.

Від болю з горла виривається стогін.

Зітхання.

Я відчуваю пульсацію в обох скронях, яка віддається тупим болем у потилиці.

Знову стогін.

Я облизую солоні, пересушені губи й обертаю очима, щоб хоч якось зорієнтуватися. Але навколо тільки світло.

— Опритомнів! — вигукує знайомий голос.

Клацання.

Світло гасне, і я бачу обличчя темношкірого лікаря Льюїса. Він крутить перед моїми очима маленьким ліхтариком і дивиться вивчально, з недовірою і, як мені здається, з ненавистю.

— Тримай його міцніше, Тедді, — каже він. — Він може відкусити тобі палець. Стався до нього як до найнебезпечнішого пацієнта з усіх, кого тобі доводилося бачити.

Тедді, який стоїть за спиною, продовжує мовчки стискати мій череп — тепер удвічі сильніше. Від нього тхне технічним спиртом, аж у ніздрях ріже. У цей момент я ненавиджу Тедді більше за всіх у світі.

— Як скажете, доку, — басить він.

Я намагаюся вирвати голову з його хватки. Але марно.

Лікар Льюїс знову вмикає ліхтарик, великим і вказівним пальцями відтягує повіку мого другого ока і починає світити. Це триває болісно довго. Від крайньої напруги я відчуваю, як надулася шия.

— Припиніть! — кажу я крізь зчеплені зуби, мружачись і намагаючись відвернутися.

Але Тедді навалюється всім тілом, і я здаюся.

— Відпустіть! Мені боляче!

Несподівано Льюїс прибирає ліхтарик, сідає на стілець і дивиться на мене з презирством.

— Відпусти його, Тедді! Нехай хвилину покрутить макітрою.

— Як скажете, доку! — Тедді прибирає свої клешні й відходить. Чути цокання підборів його туфель. — Я поки водички вип'ю. Вам налити?

— Ні. А от Тому налий. Він геть виснажений. Пророк недороблений.

Тедді наливає воду в склянку. Я тим часом мовчки оглядаю себе: гамівна сорочка, інвалідний візок, чорні ремені, що туго перетягують увесь тулуб.

— Що?.. Чому я тут? Я повинен... — кажу я.

Але через пересохле горло голос перетворюється на ледь помітне хрипіння.

— Ви повинні бути вдома, — карбує лікар Льюїс.

Він випростовує спину і натягує на свої великі кисті білі гумові рукавички. Потім, не зводячи з мене самовдоволеного погляду, бере із залізного столу шприц.

— Тепер ваш дім тут. У «Чикаго-Рід». — Він прочищає горло. — Тут багато відомих людей: Чингісхан із дев'ятої палати, Діва Марія з п'ятої, син Лінкольна з палати номер тринадцять. А ви, пророче Томе, будете в палаті номер сім. Зізнатися, такої колекції високопоставленої знаті у нас ще не було.

Тедді сміється. Льюїс лише ледь усміхається.

— До чого це все? — Я жадібно ковтаю повітря і нервово кручуся. — Я не повинен бути тут! Мені потрібно...

Голос знову сідає, і я встигаю договорити лише подумки:

«...хочу додому, до сім'ї! Хочу на роботу! Я хочу своє колишнє розмірене життя! Я хочу все забути!»

Поруч з'являється рука Тедді зі склянкою води. Незважаючи на те, що я страшенно хочу пити, я вибиваю склянку лобом. І з глухим дзвоном вона розбивається об підлогу, розсипаючись на кілька великих уламків.

— Я ж казав: він божевільний, — промовляє Льюїс, встромляючи голку шприца у флакон із синьою рідиною.

Тедді глузливо озивається:

— Так, він як дикий звір. Я б його в зоопарк відправив. У клітку з тиграми. Ха-ха-ха...

— Ну, годі знущатися, — напустивши на себе серйозного вигляду, перериває його Льюїс. — До справи.

Тедді знову обхоплює мою голову, а лікар стає навпроти. Його очі відсвічують недобрим блиском людини, яка здобула перемогу.

Я ж, бачить Бог, ще ніколи не почувався настільки поверженим. Настільки приниженим.

Льюїс стоїть переді мною. Його права рука зігнута в лікті, затиснутий у пальцях шприц стирчить голкою вгору. Він злегка натискає на поршень, і назовні виривається тонка цівка синьої рідини.

— Годі, — сипло кажу я. — Це вже занадто...

— Вам нікуди вже не потрібно, — відрубує він. — Ви вже прийшли. Ви там, де й повинні бути. Кінцева реальність, так би мовити. Я допоможу вам зрозуміти, що Вітону нічого не загрожує...