ГЛАВА 20

​Щойно ми підходимо до хатини, пес Джеррі, який лежить під дверима, піднімає голову й гавкає — протяжно та мученицьки. Його хвора перев'язана лапа тремтить, а коли він встає, то тримає її підібганою. Двері хатини одразу ж розчиняються, і на світ божий виходить Френк. Дякувати Богові, цього разу він не голий.

​— Що там, Джеррі?.. — хрипким, прокуреним басом гримить він. Але, побачивши нас, затинається. Погляд зелених очей суворішає. Він чухає великою брудною рукою неголену смагляву щоку, потім пригладжує своє довге злипле волосся. — Я ж вас і не чекав! Сьогодні той день, коли вартові тут кишітимуть. Час забиратися. Усе готово. Проходьте до хатини. І мерщій! У мене обмаль часу!

​— Ви хто взагалі такий? — запитує мама.

​Поки ми хвилин десять йшли до хатини, вона трохи оговталася й усю дорогу торочила, що треба терміново зателефонувати в поліцію. На що Дік відповідав, що нам краще поки що сховатися в хатині. Моя ж слабкість не вщухала, хоч я й йшов тепер без допомоги Діка.

​— Це лісничий, міс Мортон, — відсторонено промовляє Дік.

​— Щодо жінки ми не домовлялися! — Френк сякається в траву. — Я її не візьму! — Він втягує носом повітря, трохи задерши голову. — Я відчуваю їх! Вони близько, ось-ось будуть тут!

​— Не... не домовлялися з ким? — запитую я сиплим голосом, як у людини, яка тільки-но прокинулася.

​Френк різко повертає голову в мій бік і відрізає:

​— Не твого розуму справа, шкете! Цей світ кишить вартовими! Негайно заходьте до хатини! Я хочу якнайшвидше забратися звідси.

​Пес Джеррі скавулить. Френк починає плескати в долоні, заганяючи його всередину. Той, підібгавши хвоста, кориться.

​— Марш! Марш, псино!

​А я тим часом, не в силах терпіти слабкість у ногах, опускаюся на землю. Важко дихаю, відчуваючи, як інша реальність торкається моєї свідомості.

​— Ти в порядку? — Дік присідає поруч на карачки й кладе руку мені на лоб. — Чорт, у тебе висока температура. Ти геть блідий...

​— Послухай... — Я кладу руку йому на коліно, почуваючись умираючим солдатом, ніби в якомусь кіно.

​— Гей, шкете, — Френк підходить трохи ближче й пильно дивиться на мене. — Ти що там, помирати зібрався? — Зітхнувши, він відвертається.

​Вкрите щетиною обличчя Френка сповнене нетерпіння. Його руки стиснуті в кулаки, вилиці напружені. Він оглядає місцевість, мружиться. Потім дістає з-під плаща короткий вигнутий меч.

​— Відчуваю, вони близько, — каже він і знову звертається до нас: — Швидко до хатини, поки портал не закрився і вартові не нагрянули! Скільки мені ще повторювати?

​— Вставай, Томе, — Дік намагається мене підвести. Але я не в силах і пальцем поворухнути.

​Очі мої заплющуються, і я белькочу Діку, ніби крізь сон:

​— Я зараз... зараз відключуся. Уійду в іншу реальність. А до тями прийде той Том, якого ти завжди знав. Той, хто не пам'ятає цих подій.

​— Ні, ні, Томе, ти про що взагалі? Отямся...

​Доклавши останнього зусилля волі, я розплющую очі й продовжую говорити. Язик заплітається, як у п'яного:

​— Я з іншої реальності. Зараз іду, але вірю, що одного разу ми зустрінемося. Будь обережний. Ти... ти повинен скеровувати Тома... Ти його провідник...

​Останнє, що бачу: маму, яка суворо дивиться на мене, а потім — ноги Френка у високих гумових чоботях, які крокують у мій бік. Він відштовхує Діка й з легкістю піднімає мене на руки. Запах поту та цигарок без фільтра впивається мені в ніздрі.

​— Вартові! — чую голос Діка й остаточно непритомнію. І далі, у темряві, лунає лише його луна.