ГЛАВА 19

​Мама схлипує, коли ми з Діком ведемо її під руки, залишивши дім позаду. Її крихке тіло тремтить від шоку, ніби від двадцятиградусного морозу. Усю дорогу, незграбно ступаючи звивистою лісовою стежкою, вона мовчить.

​Коли ліс починає рідшати, а попереду виринає висока дамба з залізничними коліями, мама вимовляє ледве чутним, тремтячим голосом:

— Відпустіть мене. Хочу присісти.

​— Ще трішки потерпи, — відповідаю я.

​Ми з Діком беззупинно озираємося. Наче ніхто й не йде слідом, але хто знає — може, ці вартові безшумні, як ніндзя? Усередині в мене все калатає, тому я волію дістатися хатини без зупинок.

​Вартові... Не маю найменшого уявлення, хто вони такі. І хто такий цей «чоловік високого розуму». Пам'ятаю, Дік мимохідь згадував про нього на Уламку. Дарма я тоді не розпитав докладніше — треба було схопити його й витягти все, що він приховував. Щоб знати, з чим маю справу, окрім того, що подорожую крізь реальності.

​І адже я починаю до цього звикати...

​— Ще трохи, мамо, — кажу знову, коли її ноги підкошуються. — Потерпи ще трішечки.

​— Іди ти до біса! Пусти мене! — Вона починає вириватися, але зовсім слабо. Ми не відпускаємо й тягнемо її далі, підганяні страхом.

​— Вартові, — відрізаю я, знаючи, як сприймуть мої слова. Але мені байдуже. Зараз не час перебирати виразами. — Якщо вірити голосу, який наказав мені вбити батька, ця темна сутність, що вилізла з нього, якось із ними пов'язана. Голос сказав, що вони можуть з'явитися. І вже цієї причини достатньо, щоб іти якомога швидше!

​Дік заперечує:

— Якийсь голос у тебе в голові? Ти що, з глузду з'їхав? І йти до хатини, де на нас може чекати божевільний Френк та його кульгавий пес — не дуже-то й розумно в нашій ситуації.

​— Цей голос завжди про все попереджає й усе передбачає. Я спочатку теж почав переживати, що зозуля поїхала. — Я перевожу подих. — А щодо Френка: того дня, коли з хатини вирвалося жовте сяйво, він навіть не подумав за нами гнатися.

​— Ти знову це пам'ятаєш?

​— Неважливо, — відповідаю я, хоча про себе думаю, що щодо хатини Дік усе ж має рацію. Мало що цього разу вигадає Френк — якщо, звісно, він ще там. Можливо, голос не знає про нього й просто вирішив, що ми будемо там у безпеці.

​Потім я подумки звертаюся до голосу, який назвав себе Кроулом:

«Може, нам краще сховатися в іншому місці? Де є люди!»

​Мовчить. Однак я відчуваю навколо себе холодок. Значить, він тут — кружляє, спостерігає і, найімовірніше, заощаджує мої сили.

​— Я хочу присісти! — голосніше вимовляє мама. — Дай мені присісти! Дай мені присісти! Присісти...

​— Давай дамо їй відпочити, — роздратовано каже Дік і зупиняється. Його всього трясе — не пам'ятаю, щоб він колись був таким. — Ти що, не бачиш? Вона спотикається!

​— Бачу! Але якщо вартові нас наздоженуть...

​— Байдуже! Помремо, виходить! Мене ці химерності вже бісять! Спочатку Френк зі своєю хатиною. Потім ти все забув і знову згадав. Потім ти батька вбив... — Ми опускаємо маму на землю, і Дік хапається руками за голову. — Тепер вартові якісь. Це все... дідько, це все ніяк не вкладається! Голова зараз расколеться! Що взагалі відбувається?

​— Я можу тобі все пояснити, — кажу я, — але не зараз. Заспокоймося... Давай заспокоїмося.

​Я присідаю перед мамою навпочіпки й беру її тремтячі холодні руки у свої:

— Кілька хвилин посидь, а потім треба рухатися далі. Ти мене чуєш, мамусю?

​Вона схлипує, схиливши голову, а потім повільно підводить на мене погляд. Дивиться переляканими очима, як на чужого. Жахається і висмикує руки.

​— Ти... дияволятко! — каже вона, судомно дихаючи й потроху відповзаючи назад. — Навіщо ти його вбив?

​Мені соромно. Хочеться втекти, аби тільки не дивитися в її очі — очі власної матері, яка ненавидить мене всією душею.

​— Я... я не хотів, але... — Я дивлюся на Діка, потім знову на маму. — Як мені вам пояснити, що це зробив не я? Голос, сутність... вона сама скористалася моїм тілом усього на одну мить, через що я втратив купу сил. У мене б рука не піднялася! Я в той момент хотів відвернутися, але вона мною заволоділа.

​Вони дивляться мовчки. Як на божевільного. Я й сам би так дивився на їхньому місці. Але іншого пояснення в мене немає.

​— Батько ж виявився зовсім не батьком, — додаю я й встаю на повний зріст.

​Мама закриває обличчя руками.

— Я тебе ненавиджу, Томе! Як би там не було, я тебе ненавиджу!

​Я мовчу, усвідомлюючи свою безпорадність і дивлячись туди, звідки ми прийшли. Там тиша. І навколо теж.

​— І ти йому довіряєш? Цьому голосу? — запитує Дік.

​Ми продовжуємо озиратися, чекаємо, поки мама трохи відновить сили. Зараз вона лежить і дивиться в небеса порожнім поглядом, наче мертва. Тільки щоки червоні та груди здіймаються й опускаються.

​— І так, і ні, — відповідаю я Діку. — Але в мене ніби й вибору немає. Я б ніколи не вибрав убити батька. Але, як ти сам бачив, із нього вилізла ця темна штука...