ГЛАВА 18

​В очах прояснюється дуже повільно. Я втягую повні груди повітря, і в ніздрі врізається запах малинового пирога. Чую шум, схожий на наростальний гамір футбольних уболівальників.

​Ліворуч лунають негучні знайомі голоси — чоловічий і жіночий. Праворуч хтось тужиться і ніби натискає на пластикові кнопки.

​— Ну ж бо, Томе, давай бий! — цей дитячий голос Діка просто оглушує моє праве вухо, що й доводить мене до тями. — Ну ти зовсім спиш, чи що, Томе? Там забити було простіше нікуди!

​Зір остаточно прояснюється, і я дивлюся на свої дитячі руки: тонкі білі пальці стискають світлий джойстик ігрової приставки.

​— Кінець гри, — каже Дік.

​Повертаю голову праворуч і зустрічаю його претензійний погляд.

​— Так би й дав тобі по маківці! — він замахується своїм джойстиком, а я сумирно спостерігаю.

​Не нахиляюся, не ухиляюся. Нуль реакції. Зрештою Дік кидає джойстик на круглий низький столик біля дивана, де ми сидимо. На столику стоять стара приставка і невеликий чорно-білий телевізор. На екрані — футбольне поле і величезні червоні слова: GAME OVER.

​Думаю: «Оце так гойдалка. Я знову тут. З якою метою? Хто вирішує, де я маю перебувати? Хто стежить за цим карнавалом спогадів?»

​Відповідей нуль. Навіть припущень немає. Питання виникають, але не викликають жодних емоцій. Я безсилий зупинити цю карусель. Єдине, що я можу — розпізнати сенс перебування в кожній із реальностей.

​— Не розумію, що з тобою діється, — закатує очі Дік і хитає головою.

​А в мене клубок у горлі. Думаю, як усі три локації, між якими я переміщуюся, пов'язані між собою? Чи все відбувається просто так? Кругообіг вічності? Мені вигадати власний сенс?

​Сиджу мовчки, у ступорі.

​— Коротше, я відлити хочу, — каже Дік.

​Коли він іде через кімнату, я не зводжу з нього очей, наче він манекен, який раптово ожив.

​— А ти поки завантаж новий картридж. Які-небудь бійки. Футбол — не твій коник.

​Він відчиняє двері праворуч від кухні. Цих дверей там ніколи раніше не було. Вбиральня... Вона завжди була на вулиці. Це ще один доказ того, що переміщуюся я не по спогадах, а між реальностями.

​«Подорож свідомості, — лунає приглушений голос у голові. — Ти тут, щоб убити. Згадай картину з хатини. Усе під контролем».

​«Не хочу я нікого вбивати, — відповідаю подумки. — Хто б ти не був, тобі мене не змусити».

​А сам міркую: може, сенс якраз у тому, щоб іти за цим голосом? Але хто він, чому не називає себе?

​«Хто ти?»

​«Потім. Не витрачай сил. Наше спілкування забирає у тебе купу енергії, якщо ти не помітив».

​Я помітив. Ще й як помітив.

​Згадую ті картини, перебираю одну за одною, але нічого суттєвого поки не виринає. І все ж мені здається: щось із побаченого на них має здійснитися просто зараз.

​— Я надовго, напевно. Приперло, — каже Дік, тримаючи руку на животі, і зачиняє за собою двері вбиральні.

​Тим часом мою увагу привертають тихі голоси моїх батька й матері, що долинають із кухні. Двері на кухню відчинені, але що там відбувається, з дивана мені не видно. Тоді я відхиляюся праворуч, упершись рукою в столик, і визираю, прислухаючись.

​— …огидні, — закінчує промову батько.

​Я бачу край його плеча, лікоть і ногу, що визирає з-під столу. Мама — низька темноволоса жінка в чорних шортах і рожевій футболці — стоїть біля плити, помішуючи щось у каструлі.

​— Звісно, огидні, — каже вона. — Якщо у неї геть відсутнє бажання вчитися, про які оцінки може йтися? У голові самі хлопці. — Мама глибоко зітхає.

​Я розумію, що йдеться, швидше за все, про Рід, мою сестру.

​— Томе! — кличе раптом батько. — Діку! Йдіть снідати. Вдруге повторювати не буду!

​Я відхиляюся назад. Дивлюся, як трусяться мої руки.

​— Так, зараз іду, — кажу я, зробивши кілька глибоких вдихів.

​— Я скоро! — долинає з-за дверей вбиральні приглушений голос Діка.

​— Добре, давай швидше, — сміється батько. — І не забудь зажувати зубною пастою запах сигарет!

​Раптово мама повертається до нього:

— Дік що, курить?

​— Потім про це поговоримо, — відповідає батько.

​Але мама наполегливо продовжує дивитися на нього. Тим часом я відтягую свою футболку і нюхаю її — ніби не пахне.

​— Я точно не знаю, — продовжує батько. — Не спійманий — не злодій, як то кажуть, але кілька разів я помічав легкий сигаретний душок. Це так, просто здогади… Може, і не курить.

​— Я не курю! — озивається Дік із туалету. Чути, як він тужиться. — Батько курив сьогодні, а я поруч стояв! Ось такі справи.

​— І таке може бути, — батько щось жує, потім сьорбає.

​Тут мати з'являється у дверному отворі. Дивиться на мене спантеличено:

— Так… Ти ж не куриш? — Вона, як завжди, мружить праве око.