ГЛАВА 17

​У темряві я розплющую очі від того, що хтось штовхає мене в плече і гучним шепотом кричить мені на вухо:

— Томе! Отямся!

​Це голос Ніккі. І в мене на душі відлягає. Мені спокійно, але буквально кілька секунд — поки не згадую, що на уламку я лежу в лісі, мерцям на поживу.

​— Так, я вже не сплю, — відповідаю їй. — Що сталося?

​Я не здивований тим, що знову тут, але мене насторожує, що тепер це відбувається само по собі. І ще починає здаватися, ніби реальність перетворилася на сон.

​«Що є сон?» — чую віддалений голос у голові. Але не хочу йому відповідати. Розумію: якщо зроблю це, то переступлю певну межу нормальності, і тоді мене понесе ще дужче на хвилях змішаних реальностей.

​Мене не полишає відчуття, що за мною спостерігають. Хтось невидимий.

​Ніккі встає з ліжка, вмикає світло й накидає халат.

​— Ти кричав, — каже вона й тере очі. — Кликав Діка.

​«Чорт. Так, тому що Дік зник, а я тепер змушений умирати в болю самотності», — хочеться мені сказати.

​Але відповідаю інше:

— Пробач. Мені наснився кошмар. — А сам думаю: як багато я б віддав, аби це виявилося просто нічним жахіттям.

​— Не пам'ятаю, щоб колись із тобою таке траплялося, Томе. — Ніккі зітхає, заправляє волосся за вухо й сідає назад на край ліжка. Я відчуваю її занепокоєння. — І мене це хвилює дедалі більше. Я все ж наполягаю на поїздці до лікаря. Для всіх нас буде краще, якщо ти пройдеш повне обстеження.

​Ну от, знову. Звісно, я б на її місці відправив мене до лікарні ще тоді, коли приїжджав лікар. Але Ніккі добра, вона намагається вірити мені, а я, своєю чергою, не повинен її підвести.

​— Але це не просто кошмари, Ніккі. Це... — Мені хочеться сказати «пророцтва», але розумію, що це буде занадто.

​— Томе, дай мені відповідь. Ти пройдеш обстеження?

​Мовчу.

​«Чорт, це ж усього лише спогади, — думаю я. — І чи не занадто серйозно я до них ставлюся?» Але все ж це може виявитися не так. Я не відкидаю й того, що це реальність, а доля дала мені шанс змінити минуле. Дурно було б ним не скористатися.

​Цікаво, як усе це відбувалося першого разу? Я так само втрачав свідомість і переносився на уламок? Якщо так, то в цього, виходить, немає ні початку, ні кінця. Зациклений час. І ця думка мене лякає.

​Та в одному я впевнений: я не повинен бачитися з Діком. Хай іде своєю дорогою. Головне для мене — врятувати сім'ю.

​Чорт, а минулого разу так само було? Господи, згадати б бодай щось...

​— Добре, — кажу. — Я згоден піти до лікаря...

​— Дякувати Богові, Томе! — видихає Ніккі й уперше всміхається.

​— ...але не в цьому місті. Де-небудь в іншому штаті.

​Усмішка на обличчі Ніккі вмить тане:

— Мені дуже хочеться в тебе чимось жбурнути.

​— Розумію. — Я на секунду замовкаю. — Іди до мене. Не хвилюйся, будь ласка.

​Ніккі зітхає, дивлячись у стелю, потім сідає ближче. Ми беремося за руки, і я запитую:

— Що ти відчуваєш?

​Я цілую її руку, потім у щоку. Вона приплющує очі й м'яко торкається губами моєї щоки.

​— Я тебе дуже люблю, Томе. І вся ця ситуація просто крає мені серце. Особливо коли в тебе напад. Дуже страшно, тому що ти часом схожий на божевільного.

​— Таким я почуваюся й сам.

​Я обіймаю її, і ми сидимо так близько п'яти хвилин. Думаю: якщо мене зараз перекине на уламок, то це буде кінець усьому тут, а якщо не перекине — кінець усьому там. Тому що без нагляду мене просто можуть зжерти мерці.

​Мені терміново потрібно туди, щоб сховатися. І я пропоную Ніккі лягати спати. Вона киває.

​Після того як Ніккі засинає, я йду шукати аркуш і ручку. Починаю щиро дивуватися, коли звичний спосіб перемикання не спрацьовує. Мені стає страшно, пульс прискорюється.

​Стоячи на кухні, я вимикаю світло й опускаюся в крісло. Чую своє дихання. Сиджу так близько пів години, потім думаю: якщо засну, то, можливо, прокинуся на уламку. Звісно, так і буде.

​Йду і лягаю в ліжко. Засинаю тільки під ранок.