ГЛАВА 16

​Обнявши Ніккі, одразу ж засинаю.

​Минає не більше п’яти секунд, як я розплющую очі в до болю знайомій хатині. У ніздрі впивається їдкий запах вогкості та плісняви. Десь капає вода. На дерев'яній стелі з широкими щілинами, крізь які пробивається сліпуче денне сяйво, усюди в'ється павутиння. Там ціла купа павуків. Один падає мені на груди — великий, сірий павучисько з волохатими лапами. Я змахую його на підлогу.

​— Йди геть, — виривається з хрипотою.

​Зітхаю й трохи підводжу голову. Дивлюся перед собою. Торс мій голий, я в самих лише штанах. Відчуваю, як залізні пружини ліжка впиваються в шкіру на моїй спині. Ліве плече трохи саднить. Не можу зрозуміти, чому мене знову перекинуло сюди, адже я нічого для цього не робив.

​Повертаю голову ліворуч, щоб роздивитися, що там на плечі, але денне світло, що ллється з дверного отвору, одразу засліплює очі. Зі стогоном мружуся, але помічаю, що дверей немає, а всі наші пожитки розкидані по всій хатині. Діка не бачу.

​Згадую, що коли йшов у спогади, двері були на місці. Може, я опинився ще в якихось спогадах — накшталт тих, де ми з Діком ще діти? Одразу ж відкидаю цю думку просто тому, що не хочу, аби так було. Так недовго й заплутатися, де я справжній, бо все довкола однаково осяжне.

​— Діку! — кричу я.

​Немає відповіді.

​Я з зусиллям — відчуваючи, як затерпли всі кінцівки — підводжуся, впившись пальцями в залізну сітку ліжка. Ноги торкаються прохолодної дерев'яної підлоги, від чого тілом біжать мурашки. Дивлюся на плече, де синіє слід від зубів, і проводжу по ньому рукою. Біль не сильний, бо не прокусано наскрізь.

​«Мерці», — думаю.

​Поки я спав, найімовірніше, стався напад, і одному вдалося мене вкусити. Якби укус був глибшим, пішло б зараження. Як у Діка.

​— Діку! Ти тут?

​Тиша.

​Устаю з ліжка й неспішно, переставляючи ніби ватні ноги, просуваюся до виходу. Здається мені, що, можливо, Дік мертвий. Ця думка не надто мене лякає — напевно тому, що я вже кілька разів змирився з його смертю. До того ж іншого фіналу й бути не могло: Дік помер би раніше чи пізніше через ту рану на литковому м'язі. Найімовірніше, поки мене не було, зараження взяло своє.

​Дивлюся на відра з водою, які ми виставили на вулицю під час дощу. Тепер вони стоять праворуч, під столом, наповнені вщент. Дивно, що вони не перекинулися, адже їжа та речі були розкидані як заманеться. Напевно, припускаю я, Дік захищав мене від мерців, і бійка сталася просто в хатині.

​Прямую до відер, падаю на коліна й припадаю до одного з них. Жадібно ковтаю воду, наче людина, яка щойно вийшла з пустелі. Потім кілька разів вмиваю обличчя й знову кричу:

​— Діку! Ді-і-іку!

​У відповідь тільки тиша.

​За кілька секунд вибігаю з хатини. Озираюся. Звісно, довкола той самий уламок землі, тільки туман трохи згустився — виходить, мерці були тут. Вони б не проґавили такої нагоди.

​Сонце сьогодні пече нещадно. Відчуваю, як у теплому повітрі витає запах розтопленого соснового клею та гіркуватий присмак смоли. Напевно, у затінку не менше п'ятдесяти градусів. І мені потрібно в затінок, бо тут, де я стою, усі сімдесят.

​Повільно ступаю затверділим болотом у бік лісу. Можливо, Дік там, ховається від спеки. Чи пішов на розкопки? Ні, з його ногою навряд чи.

​Зупиняюся й повертаю голову ліворуч, до стежки, що веде вниз. Думаю: ліс чи руїни? У якому боці Дік? Мертвий... Цього мені страшенно не хочеться. Залишитися на цьому шматку землі в тотальній самотності — гірше за смерть. Я не витримаю, бо за той час, який провів у спогадах, устиг звикнути до насиченого шумом та людьми життя.

​— Діку! — кричу, склавши руки трубкою довкола рота, але у відповідь отримую лише власну приглушену луну: «...іку ...іку ...іку...»

​Я обираю ліс. Коли заходжу під його шати, мене починає нудити й паморочиться голова. Швидше за все, я встиг підхопити легкий сонячний удар. Навіть земля перед очима стрімко наближається, ніби я падаю.

​Темрява.