ГЛАВА 15

​Увечері сиджу з Денні на підлозі в дитячій. Ми будуємо піраміду з гральних карт. Кладемо по черзі, і піраміда вже на рівні моїх очей. Денні не запитував, що сталося і чому приїздив лікар. Головне — що я приділяю йому увагу.

​Я постійно дивлюся на нього, на те, як він поглинутий справою. Відзначаю, що я не такий терплячий, як Денні. Але, думаю, діти завжди перевершують своїх батьків. Можливо, еволюція про це дбає.

​Денні ставить ще одну карту й підносить вказівний палець до носа, беззвучно ворушачи губами. Я завмираю, не дихаю, але піраміда все одно починає похитуватися.

​Потім до кімнати заходить Ніккі й кличе вечеряти. У цей момент піраміда м'яко й беззвучно розсипається. Частина карт падає мені на коліна.

​— Мамо! — вигукує Денні. — Можна хоч трохи обережніше? Ми майже побили рекорд!

​— Нічого, — відповідає Ніккі. Виглядає вона пригніченою.

​Відтоді як пішов лікар, а за ним місіс Ендрюс, ми з Ніккі не сказали одне одному ні слова. Воно й на краще. Інакше сиділи б, поки вечеря не охолоне.

​Денні, зітхаючи, підводиться й ліниво полентався до дверей. Ніккі відступає трохи вбік, щоб поступитися йому дорогою, і наші погляди зустрічаються. Ми обоє розуміємо, що наш маленький затишний світ похитнувся. Можливо, дав тріщину.

​— Йдеш? — запитує вона.

​— Так, — я підводжуся з підлоги.

​— Томе... — Ніккі зациняє двері й спирається на них спиною. — Переїзд — це серйозна справа.

​Її голос спокійний. Навіть милий — попри те, що їй важко сприйняти цей абсурд. Мені дійсно щось здалося (але я-то знаю, що не здалося), і тепер я всю сім'ю збираюся тягти в інше місто.

​«А сам потягнуся в інший світ».

​Від цього голосу в голові мороз іде по шкірі. Я на мить завмираю, але одразу ж відганяю цю думку. Хоча на тлі виринає усвідомлення: «Чи не цей голос підказав і передбачив відповідь лікарю? Цей голос знає наперед. Ось воно як».

​— Ми ж не можемо переїхати просто через те, що тобі щось там наснилося, — каже Ніккі. Як завжди, вгадує мої думки.

​— Можемо. Ще й як можемо. Приїде Ріда з матір'ю, і ми всі разом поїдемо до них у гості. — Я замислююся. — Ну, принаймні ви точно поїдете.

​— Що? Ми? А ти?

​Думаю: може, розповісти їй усе? І почати з того, що, швидше за все, мене тут взагалі немає? Це було б жорстоко, але ж така правда. Якби я був до кінця впевнений, що це спогади, то, можливо, чинив би інакше. А може, й ні.

​Дік.

​«Дік усе з'ясує».

​Знову мороз по шкірі.

​Так, я на це сподіваюся. Але водночас і побоююся, бо не виключено: саме він і є перешкодою на шляху до відновлення моєї пам'яті. Принаймні саме так він проявив себе в тому зруйнованому Вітоні. Але якщо я не піду з ним на зустріч, а замість цього поїду в Чикаго, чи вдасться щось змінити в майбутньому? Може, зруйнований Вітон тоді взагалі зникне?

​«Минуле неможливо змінити».

​До біса. Ось це я й перевірю. І взагалі, слід ще розібратися, що з того, що я бачу, є минулим.

​Я беру Ніккі за плечі й кажу:

​— Мені треба розповісти тобі дещо важливе.

​Вона киває:

​— Після вечері.

​— Добре.

​І ми йдемо вечеряти.

​Сидимо мовчки. Вигляд їжі на столі розпалює в мені звірячий апетит. Я дивлюся на все з азартом. Мені хочеться жадібно накинутися на частування. Але я розумію, що хочу цього тільки очима: перебування на уламку вгамувало запал до їжі. Я був вимушено привчений їсти один раз на день — суто ту кількість, яка вміститься в одну долоню. Жменька, а тут такий бенкет. Це викликає в мене посмішку. Мені навіть здається, що я такого не заслуговую.

​Посміхаюся, чухаю потилицю, розмірковуючи, з чого почати: ростбіф, картопляне пюре, запечене куряче м'ясо, овочевий салат, фруктовий...

​Беру для початку скибочку хліба й відкушую шматочок.

​— Боже, як смачно, — кажу я. Хліб і справді смачний. Найсвіжіший.

​Денні регоче й ліниво водить ложкою по тарілці. Зачерпує й дивиться, як їжа стікає назад.

​— Це всього лише хліб, — каже він. — Подивимося, що ти заспіваєш після фруктового салату.

​Однак Ніккі розцінює це як кпини:

​— А що, власне, не так?

​— Ні-ні, все так. Усе супер, люба.

​Вона дивиться на Денні:

​— Денні, щось не так?

​— Денні, — кажу я. — Ану припини совати ложкою по тарілці! Їжу слід цінувати.

​Він знову сміється. І я розумію чому: мій голос, голос голови сім'ї, звучить награно. Жодного стрижня.

​— Немає апетиту, — Денні дивиться на нас по черзі. — Я почуваюся чужим. Розумієте?

​Ми з Ніккі перезираємося. Вона знизує плечима.

​— З яких це пір? — суворо дивиться на нього Ніккі.

​— Що тебе турбує, синку? — запитую я.