3.4

​— Тиск, — чую незнайомий голос. — І часто він так непритомніє?

​— При мені двічі, — відповідає місіс Ендрюс.

​— Уперше бачу, — каже Ніккі. Голос стривожений, але він — бальзам на мою душу. — Хоча ось уже кілька днів ходить сам не свій.

​— Тату? Ей. Мам, чому тато спить?

​Денні смикає мене за щоку та за ніс. Чую його дихання і тепло дитячих пальців.

​— Тату...

​— Денні! Марш у свою кімнату! З татом усе гаразд.

​— Ну, мам...

​— Швидко!

​Тепло віддаляється, і нерозбірливий голос Ніккі затихає десь у глибині будинку.

​— Томе? Ви мене чуєте? — Знову той самий незнайомий голос біля правого вуха.

​Важка рука лягає мені на лоб, і я на силу розплющую очі... Біль у лівій скроні все ще є, але вже не такий гострий.

​— Доброго дня, Томе... — Наді мною нависає чоловік середніх років у білому халаті. Ми не знайомі, але я дуже радий його бачити. — Як ви? — Він усміхається.

​— Усе гаразд, — тихо відповідаю я. І про себе думаю: плюнь мені цей лікар в обличчя, я б і тоді не став його ненавидіти. Що завгодно, аби тільки не повертатися на Осколок.

​Підводжу голову. Ніккі та місіс Ендрюс дивляться на мене з образою й настороженістю. Напевно, думають, що я наркоман.

​— Пробачте, що все так... — Напад кашлю обриває фразу.

​— Усе в порядку, Томе, — каже лікар, кладучи долоню мені на груди. — Не напружуйтеся.

​— Томе, — Ніккі опускається на край ліжка, бере мене за руку й цілує її. — Ти нас дуже налякав. Але лікар каже, що все буде добре.

​— Безумовно, — озивається лікар, порпаючись у своїй валізці за спиною Ніккі. — Це тиск на тлі нервового зриву. Тому я рекомендую на тиждень лягти в лікарню, побути під наглядом — у вашій ситуації це найкраще. В іншому разі — не дай боже, звісно, — ви ризикуєте знову знепритомніти. І найгірше, якщо вдаритеся головою... Але не будемо про сумне.

​— Нервовий зрив... — хрипко проказую я й прочищаю горло.

​Мене різко нудить, стримуватися неможливо. Лікар одразу ж оббігає диван і підводить мене, а Ніккі підносить до моїх губ миску.

​Мене вивертає довгих, нескінченних секунд десять. Миска наповнюється до половини.

​— Боже, Боже... — із жалем бідкається місіс Ендрюс.

​Обличчя вкривається potom, ліва частина голови огидно пульсує. Я щиро не розумію, чому перебуваю в такому стані.

​«Побічний ефект переходу».

​Знову цей голос. У своїх спогадах я чую його вперше.

​«Усе в порядку».

​Ніккі допомагає мені опустити голову на подушку, потім витирає рушником мої тремтячі губи.

​Думаю про те, що спогади почалися не з того моменту, де я їх закінчив. Якщо так, мені не слід повертатися, поки не перегляну все до кінця — інакше ризикую упустити щось важливе. Пам'ятаю, Дік казав, ніби я можу залишитися тут назавжди. Наплювати, я не проти. Однак щось усередині опирається цьому.

​«Ілюзія хоч і солодша за реальність на Осколку, але все ж залишається ілюзією».

​Дивлюся на Ніккі, намагаючись якнайкраще запам'ятати її зелені очі та гладеньку, по-дитячому ніжну шкіру обличчя. У неї густе каштанове волосся і родимка під лівим оком. Невтямки, як я взагалі міг її забути. Зараз це здається немислимим. Здається, тепер я не забуду її ніколи.

​Дивлюся заворожено, не відриваючись, і бачу: її це бентежить. Ми ж прожили разом років сім. Так, тепер я це пам'ятаю. Спогади пливуть до мене потоком. Але пізніше туман з Осколка знову змиє їх.

​Спогади про минуле... Уривки складаються в єдиний пазл: дитинство, шкільні роки, одруження, народження Денні. Пам'ятаю, тоді ще були живі мої батьки. Батько тримав Денні на руках у той сніжний грудневий день, коли ми забирали Ніккі з пологового будинку...

​Я вже чую голос батька й сміх немовляти, відчуваю, як рипить сніг під ногами, коли ми всією родиною прямуємо до машини...

​«Ні, — думаю я, лежачи на ліжку й дивлячись на Ніккі з лікарем, які знову дивляться на мене із занепокоєнням. — Я не винесу ще одного переходу». Я й так пам'ятаю той день, мені немає потреби переноситися туди цілком. Бути тут, у колі сім'ї, цілком достатньо.

​Але минуле все одно затягує, обволікає свідомість.

​Рипіння снігу. Голос батька:

​— Томе, ти звернув увагу, як хлопчина схожий на тебе?

​Хапаю Ніккі за руку й намагаюся встати, але ледве можу поворухнутися. Лікар подається до мене й кладе руки на плечі.

​— Томе, дивіться на мене! — каже він, поки Ніккі в жаху затуляє обличчя руками. — Ви ще тут, Томе? Дивіться на мене!

​Замість відповіді я починаю повторювати код цього місця, цієї реальності чи спогаду — уже сам не розумію, що є що. Та й чи є різниця між реальністю й пам'яттю? Я повторюю код раз за разом, немов мантру: голосніше, виразніше, швидше.

​Відчуваю полегшення, але цього недостатньо. Продовжую твердити ці незрозумілі слова, які невідомо що означають. Стає дедалі легше, я ніби зливаюся з цією реальністю, із сьогоденням — як мені здається.