ГЛАВА 12

​Сонце повільно сідає, коли я вирушаю до хатини, тримаючи в правій руці напхану всячиною чорну ганчір’яну торбу.

​Піднімаюся схилом, падаю на праве коліно, але одразу ж встаю і, не звертаючи уваги на біль, рухаюся далі.

​Думаю про те, що я щасливий. Абсурд? Анітрохи. Я щасливий настільки, наскільки взагалі можна бути щасливим на маленькому острівці землі, відірваному від решти світу. І я знову здолав мерця. Знову подивився страху в очі. На якийсь час це додає сил — хоч бери й сам їх переслідуй. Але цей виявився надто великим. Якби таких було з десяток, я б не встояв.

​Потроху перед очима починають проступати загострені верхівки сосен і дах хатини. А потім я бачу Діка й дивуюся: він намагається ходити!

​Яке ж це пригнічувальне видовище: залізне ліжко просто неба, убік відкинуто матрац — місцями пожовклий, місцями просякнутий кров’ю... І чоловік у самих трусах, із перев'язаною гомілкою та величезною присохлою раною на спині, незграбно намагається зробити бодай крок.

​Він падає, схопившись за бильце ліжка, а я думаю: що ж таке він згадав?

​Очевидно, наше життя пішло на лад.

​— Як би там не було, — каже Дік, не дивлячись у мій бік, — а щось покидькувате в тобі є. Як ти міг так залишити мене?

​«Ну все, у нього починається маразм», — думається мені.

​— Ти сам був не проти залишитися наодинці! — кажу я і кидаю торбу на землю. З неї вивалюються брудна пачка вологих серветок, тюбик зубної пасти та пара різних кросівок. — І навіщо ти встав?

​З одного боку, я радий бачити, що Дік одужує, але з іншого — роздратований: йому ж зараз краще лежати й берегти сили.

​— Так, годі бути мені матусею, — каже він, не піднімаючи голови, і сідає на ліжко. Важко зітхає й розв'язує пов'язку на нозі. — А вузли в'язати ти не вмієш. І слава богу.

​— Я, може, й покидьок, — парирую я, підходжу й вириваю з його рук смердючу ганчірку, — а от ти — невдячна сволота! І що це ти робиш? — Насупившись, я оглядаю ліжко.

​На бильцях розвішані ганчірки.

​— Елементарні речі, до яких ти досі не додумався, — відповідає він. Дихання його важке. Він простягає тремтячу долоню й дивиться поглядом загубленого кошеняти, від чого я одразу відчуваю провину. — Поверни ганчірки. Вони просякнуть туманом, а ми їх потім викрутимо.

​— Так... звісно, хороша ідея, — вже тоном нижче промовляю я.

​Почуття провини стає дедалі виразнішим. Тільки зараз до мене доходить, що не можна було залишати Діка одного. Тепер я сумніваюся в тому, чи дійсно він просив мене піти. Туман згубно на нас впливає.

​— Вибач... Не варто було тебе залишати. Але ти, здається, був не проти.

​Пауза. На душі тихо й надто спокійно — ніби напередодні чогось грандіозного.

​Я дивлюся на край урвища, де сидів, коли занурювався у спогади, але жовтого блокнота там не бачу. Мене проймає дрижаками з голови до ніг. Якщо він зник, то всі мої дії на цьому шматку землі втрачають будь-який сенс. Можна більше не намагатися виживати, а одразу стрибати вниз.

​— Цікаво, — каже Дік, — що краще: бути з'їденим мерцями тут чи стрибнути вниз і розбитися на корж? Є ще безліч способів накласти на себе руки, але той, який надав мені ти, як на мене, наймученицькіший.

​— Вибач! Я ж сказав: вибач! Туман так впливає на нас, що ми перестаємо міркувати, що робимо!

​— Кажи за себе.

​— Ти сьогодні сам хотів, щоб я тебе вбив! Вважаєш, це нормально?!

​— Так, але ж не таким способом!

​— Та ну?! — перепитую я.

​Довго дивлюся на нього, потім переводжу погляд на край урвища. Обходжу Діка, підходжу до того місця, озираюся довкола й розводжу руками:

​— Де він? — Я піднімаю очі на Діка. — Ти взяв його? Щоденник пам'яті?

​Той лише знизує плечима:

​— Мабуть, вітром віднесло.

​Закусивши губу, я думаю, що такий фінал цілком ймовірний. Однак нутро підказує: це не так. Він узяв.

​— Ти взяв! — Я широким кроком прямую до Діка. — Поверни! Зараз же!

​— Та з чого ти взагалі взяв, що він у мене?

​Мене трусить. Я закипаю. Обхопивши Діка за плечі, трушу. Пам'ять — наша остання надія. І наш притулок.

​— Я знаю: ти взяв! Відчуваю! Краще поверни!

​— Хм... а то що? — Знову цей єхидний погляд. Його справжня личина, думається мені.

​— Скину тебе з урвища! — мало не гарчу я.

​— Цей щоденник знайшов я! Значить, він мій! — Дік штовхає мене в груди.

​Від жалю та почуття провини не залишається й сліду. Мені здається, що Дік щось приховує. І ще здається, що завжди так здавалося. Мені б тільки знову поринути в минуле, щоб переконатися в цьому... Але це не єдина причина.

​Він дивиться на мене поглядом, повним бентеги.

​— Ти збожеволів, — каже. — Ти готовий скинути мене вниз заради якогось щоденника?! Ти у своєму розумі? — Різким рухом він тицяє пальцем собі у скроню.

​— Там у мене була сім'я! Життя! Син Денні та дружина Ніккі! І все йшло добре, поки ти не з'явився!