3.2

​Сонце повільно сідає, коли я вирушаю до хатини, тримаючи в правій руці набиту всілякою всячиною чорну полотняну торбу.

​Піднімаюся схилом, падаю на праве коліно, але одразу встаю і, не звертаючи уваги на біль, рухаюся далі.

​Думаю про те, що я щасливий. Абсурд? Анітрохи. Я щасливий настільки, наскільки взагалі можна бути щасливим на маленькому острівці землі, відірваному від решти світу.

​Потроху перед очима починають проступати загострені верхівки сосон та дах хатини. А далі я бачу Діка — і дивуюся: він намагається ходити!

​Яке ж це гнітюче видовище: залізне ліжко просто неба, осторонь валяється матрац — місцями пожовклий, місцями просякнутий кров'ю... І чоловік у самих трусах, із перев'язаною гомілкою та величезною засохлою раною на спині, незграбно намагається зробити бодай крок.

​Він падає, вхопившись за бильце ліжка, а мені спадає на думку: що ж таке він згадав?

​Певно, наше життя пішло на краще.

​— Як би там не було, — каже Дік, не дивлячись у мій бік, — а щось покидьківське в тобі є. Як ти міг так залишити мене?

​«Ну все, у нього починається маразм», — думається мені.

​— Ти сам був не проти залишитися насамоті! — кажу я і кидаю торбу на землю. З неї вивалюються брудна пачка вологих серветок, тюбик зубної пасти та пара різних кросівок. — І навіщо ти встав?

​З одного боку, я раджу бачити, що Дік одужує, а з іншого — роздратований: йому ж зараз краще лежати й берегти сили.

​— Так, годі бути мені матусею, — каже він, не піднімаючи голови, і сідає на ліжко. Важко зітхає й розв'язує пов'язку на нозі: — А вузли в'язати ти не вмієш. І слава Богу.

​— Я, може, і покидьок, — парирую я, підходжу й вириваю з його рук смердючу ганчірку, — а от ти — невдячна сволота! І що це ти робиш? — насупившись, я оглядаю ліжко.

​На бильцях розвішані ганчірки.

​— Елементарні речі, до яких ти й досі не додумався, — відповідає він. Дихання його важке. Він простягає тремтячу долоню й дивиться поглядом заблукалого кошеняти, від чого я одразу відчуваю провину. — Поверни ганчірки. Вони просякнуть туманом, а ми їх потім викручуватимемо.

​— Та... звісно, хороша ідея, — вже на тон нижче кажу я.

​Почуття провини стає дедалі виразнішим. Тільки зараз до мене доходить, що не можна було залишати Діка самого. Тепер я сумніваюся в тому, чи справді він просив мене піти. Туман згубно на нас впливає.

​— Вибач... Не варто було тебе залишати. Але ти, здається, був не проти.

​Пауза. На душі тихо й надто спокійно — як перед початком чогось грандіозного.

​Я дивлячись на край прірви, де сидів, коли поринав у спогади, але жовтого блокнота там не бачу. Мене проймає дрижаки від голови до п'ят. Якщо він зник, то всі наші дії на цьому шматку землі втрачають будь-який сенс. Можна більше не намагатися виживати, а одразу стрибати вниз.

​— Цікаво, — каже Дік, — що краще: бути з'їденим мерцями тут чи стрибнути вниз і розбитися на корж? Є ще безліч способів накласти на себе руки, але той, який надав мені ти, як на мене, найболючіший.

​— Вибач! Я ж сказав: вибач! Туман так впливає на нас, що ми перестаємо міркувати, що робимо!

​— Кажи за себе.

​— Ти сьогодні сам хотів, щоб я тебе вбив! Вважаєш, це нормально?!

​— Так, але не таким же способом!

​— Та ну?! — запитую я.

​Довго дивлюся на нього, потім переводжу погляд на край прірви. Обходжу Діка, підходжу до того місця, роззираюся довкола й розводжу руками:

​— Де він? — Я піднімаю очі на Діка. — Ти взяв його? Щоденник пам'яті?

​Той лише знизує плечима:

​— Мабуть, вітром здуло.

​Закусивши губу, я думаю, що такий перебіг цілком ймовірний. Однак нутро підказує: це не так.

​Він узяв.

​— Ти взяв! — Я широким кроком прямую до Діка. — Поверни! Зараз же!

​— Та з чого ти взагалі взяв, що він у мене?

​Мене трусить. Я закипаю. Вхопивши Діка за плечі, трушу його. Пам'ять — наша остання надія. І наш притулок.

​— Я знаю: ти взяв! Відчуваю! Краще поверни!

​— Хм... а то що? — Знову цей єхидний погляд. Його справжня личина, думається мені.

​— Скину тебе з прірви! — майже гарчу я.

​— Цей щоденник знайшов я! Значить, він мій! — Дік штовхає мене в груди.

​Від мого жалю та почуття провини не залишається й сліду. Мені здається, що Дік щось приховує. І ще здається, що так здавалося завжди. Мені б тільки знову поринути в минуле, щоб переконатися в цьому... Але це не єдина причина.

​Він дивиться на мене поглядом, повним бентеги.

​— Ти здурів, — каже. — Ти готовий скинути мене вниз заради якогось щоденника?! Ти при своєму розумі? — Різким рухом він тицяє пальцем собі у скроню.

​— Там у мене була сім'я! Життя! Син Денні та дружина Ніккі! І все йшло добре, поки ти не з'явився!