ГЛАВА 11

​Стою серед розкиданої купи цегли й уважно видивляюся те, що під ногами. Потім нахиляюся вперед — повільно, як дідок, зі стогоном, притискаючи праву руку до попереку. Заплющуючись від болю у зв'язках, тягнуся до чорного клаптя тканини, що стирчить між розбитими цеглинами. Тягну на себе — і на світ божий з'являється запилена чорна кепка з рівним піддашком.

​Я обтрушую її й дивлюся на затерту, але ще цілком помітну емблему «WINDY CITY». Посміхаюся, думаючи, яка іронія, і натягую кепку на голову піддашком назад.

​Добре. Дуже добре. Тепер принаймні мене не здолає сонячний удар.

​— Всесвіт про мене піклується, — кажу я з нотками істерики.

​Потім мене розбирає сміх. Безпричинний. Він періодично накочує хвилею, піднімаючись із найглибших надр мого єства, і я нічого не можу із собою вдіяти. Щоразу помічаю, яким зловісним і неприродним цей сміх здається серед безлюдних руїн.

​— Гееей! — кричу, озираючись. — Є тут хто-небудь?

​Тиша. Навіть муха не пролетить. Із тріщин у дорозі де-не-де проросла трава. Проросла вона й біля порога забігайлівки, і навіть на даху заправної станції за двадцять метрів від мене.

​Стаю до роботи, відкидаючи каміння. Коли перевалигає за полудень, туман трохи осідає й виходить сонце. На відкритій місцевості воно сліпить і смажить безжально. Потилицю припікає, незважаючи на кепку.

​Знімаю верхній одяг і стою з голим мокрим торсом на купі цегли, наче полководець на руїнах Карфагена. Тільки, на відміну від видатних завойовників, я страшенно кашляю від пилу, мов затятий курець. Потім нахиляюся й продовжую відгортати каміння праворуч, під уцілілий шматок стіни з віконним прорізом, де стирчать уламки скла, що нагадують зуби тиранозавра.

​За візуальною оцінкою, спираючись на нещодавні спогади, мій будинок канув у прірву. А цей, на руїнах якого я стою, належав Девіду Мону — найкращому стоматологу в нашому районі. Його пожерли мерці днів із п'ять тому. Шкода, але я нічого не міг вдіяти: мені треба було тікати.

​У дитинстві мама водила мене до містера Мона на прийом. Я завжди так нервував, що містер Мон за час сеансу перетворювався на сіру гнівну хмару. А коли ми з мамою збиралися йти, він відкликав її вбік і тихо щось казав, кидаючи незадоволені погляди в мій бік. Судячи з жестів — вичитував за мою поведінку.

​Батька зовсім не пам'ятаю. Можливо, його й не було. Або пішов, коли я був зовсім малим, як це нерідко буває.

​Пам'ятаю школу. Перед очима виринає картина: вибігаю з класу після дзвінка й прямую до виходу на вулицю в натовпі школярів. Далі все обривається, як би я не намагався напружити мізки.

​Вдосталь ненакидавшись каміння, але так нічого нового й не відкопавши, випростуюся й притискаю долоню до попереку. Сонце продовжує пекти в шию, і тоді я розвертаюся до нього обличчям. Намагаюся згадати обличчя матері, те, як вона взагалі виглядала, її голос, очі, ходу... Але знову ж таки, нічого не виходить — є лише силует худенької жінки.

​Згадую слова Ніккі про те, що мама й моя сестра Ріда мають приїхати до нас у гості. Можливо, у цій реальності в мене теж є сестра. А точніше, була.

​Після спогадів про сім'ю мені хочеться все кинути, навіть Діка, і якнайшвидше повернутися туди, де я живу щасливим життям. Хоч воно вже й дало тріщину, але мені здається, що я зможу все владнати. Інша справа — тут.

​Угамувавши свій запал, продовжую розкопки, міркуючи, що смерть у нашому з Діком випадку неминуча, але тепер принаймні можна померти не тут. Шанс на порятунок дорівнює нулю, навіть якщо нам вдасться згадати все. Звісно, мій ентузіазм — лише ілюзія. Може, якимось дивом нам і вдасться знайти зачіпку в минулому, яка допоможе звідси вибратися, проте надія на це межує з божевіллям. Дік правий: усе це нісенітниця.

​— Нісенітниця, — хрипко кидаю я й спльовую на білий камінь густу слину з кров'ю. — Це ж не гра. Господи! — зводжу руки до неба, але дивлюся на засліпливе сонце. — Дай мені відповідь хоч раз у житті, прошу... врятуй мене...

​Тиша.

​Зітхаю й викидаю з руки шматок цегли. Потім спускаюся вниз, спотикаючись об кругляки своїми й без того збитими босими ногами.

​— Дякую за відповідь, — бурчу собі під ніс, крокуючи дорогою й переступаючи через широкі тріщини. — Я на інше й не чекав... Годі на сьогодні розкопок! Трохи сьогодні, трохи завтра...

​«Стій».

​І я зупиняюся. Думка приходить звідкись із глибини. Це, звісно, не Бог — що йому робити на цьому зруйнованому клаптику землі? Таке зі мною й раніше бувало (не пам'ятаю де й коли, але точно бувало), і, здається, я списував це на інтуїцію, а іноді — на божевілля. Адже чути голоси в голові — не до добра.

​Озираюся, і сонце засліплює мене. Опускаю погляд на руїни й раптово відчуваю гостру потребу продовжити. Адже від цього залежить життя Діка. До того ж початково я прийшов сюди по аптечку, проте спогади спантеличили мене.

​Повертаюся й продовжую розкопки, кашляючи від пилу.

​«Працюй», — знову з'являється думка. — «А потім піди й убий Діка».

​Ця думка приходила до мене не раз. Але я її відганяв. Навіщо мені вбивати Діка? Він хоч і занудним буває, але все ж мій друг. До того ж перспектива залишитися тут самому дорівнює смерті.

​Продовжую працювати кілька годин не складаючи рук, сам не розуміючи, навіщо підкоряюся цьому голосу. Як божевільний. А ці хлопці в психіатричних клініках, у гамівних сорочках, наскільки мені відомо, завжди підкоряються голосам у голові.