ГЛАВА 7

Знаєте що? Я виходжу з воріт місцевого цвинтаря. Оце так!

​Від цього усвідомлення серце починає битися з шаленою швидкістю. Це схоже на якийсь жарт Всесвіту: я ж чітко пам'ятаю, як вийшов із дому й попрямував до місіс Ендрюс. А тепер іду з боку цвинтаря — ніби в реальності стався якийсь дисонанс, зсув.

​Дихаю повільно, глибоко. На мить заплющую очі.

​Стоп. Стоп. Стоп.

​Голова паморочиться, наче я щойно зліз із каруселі. Зупиняюся й усім тілом різко розвертаюся назад. Чи не здається мені все це?

​Я дивлюся на ворота цвинтаря, де, до речі, похований Дік. Вони діють на мене пригнічено — як удар блискавки серед ясного неба. Мене проймає холодний піт. Я прожогом присідаю: щоб утримати рівновагу, спираюся однією рукою об асфальт, а іншу притискаю до грудей і мружуся від душевного болю.

​Так минає хвилина. Я ловлю себе на думці, що нічого подібного зі мною ще ніколи не траплялося.

​— Усе добре, — шепочу собі. — Ти все витримаєш, Томе. Усе добре.

​Однак моє нутро — здавлене, розбите, покалічене — твердить про протилежне: щось не так! Життя здається сном, я ніби божеволію. Спочатку бачив Діка, потім він передав мені листа з фотографіями, а тепер ось ця аномалія...

​АНОМАЛІЯ!

​Це вже точно не жарти Еклі.

​— Сер, з вами все гаразд? — лунає за спиною чоловічий голос.

​Я озираюся. До мене прямує огрядний чоловік із сивими вусами. Йому років шістдесят, на ньому дута чорна куртка та джинси. Мабуть, місцевий.

​— Що з вами, сер? Вам зле?

​Я повільно підводжуся й повертаюся до нього.

​— Ні-ні, — відповідаю я. — Усього лише загубив лінзу... але вже знайшов.

​Намагаюся всміхнутися, щоб згладити ситуацію, але зараз це абсолютно суперечить внутрішньому (та й зовнішньому) порядку речей.

​— Усе гаразд. Гарного дня, — карбую я, закінчуючи розмову, і крокую до дороги.

​Вусатий чоловік повільно повертає голову, проводжаючи мене недовірливим поглядом.

​— Може, вам усе-таки зле й потрібна допомога? — долинає навздогін, коли я виходжу на центральну вулицю й продовжую шлях до будинку місіс Ендрюс. — Зі здоров'ям жарти погані.

​— Ні, усе добре. Лінзи, — відповідаю йому, не зупиняючись.

​Дивлюся собі під ноги, намагаючись іти більш розслаблено. Дихаю глибоко. Наче стає легше, голова більше не паморочиться, але шок мине ще нескоро.

​Намагаюся відновити хронологію. Ось я вийшов із дому, потім попрямував... І тут мене охоплюють сумніви. Зараз я стою там, де й повинен бути — на шляху до місіс Ендрюс. Але якщо я все-таки заходив на цвинтар... у мене що, провал у пам'яті?

​Це важко пояснити навіть самому собі. Одне можу сказати точно: у цьому випалому проміжку я ніби спав. Бачив короткий сон і чув чиїсь голоси. Знайомі голоси. Тільки зараз до мене починає доходити.

​Зупиняюся, намагаючись пригадати деталі. І ось воно: Дік стоїть біля власної могили. У своїй червоній куртці, зі шоломом у руках. А я сиджу на його мотоциклі, і ми про щось розмовляємо. Про що саме — пригадати не можу. Та й говорив ніби не я... Я був скоріше просто спостерігачем.

​Тілом знову бігають мурашки. Я прискорюю крок, знову намагаючись заспокоїтися. Концентруюся на русі, на стукоті підборів об асфальт.

​Ось я майже на місці. Ніби й не було ніякого цвинтаря, ніякого сну. Ніби я просто вийшов із дому й одразу прийшов сюди.

​Мені подобається так думати — це приносить полегшення. Хоча десь на задньому плані миготить тривожна думка: колишнього укладу життя мені вже не бачити, та й сам я колишнім не стану.

​Місіс Ендрюс живе на Мейн-стріт, через чотири будинки від нас. У неї майже такий самий будиночок у стилі Тюдорів, тільки праворуч розташувалася висока альтанка з мангалом, а на ділянці — пишні квіткові кущі та дитячий батут. Газон викошений ідеально, біля гаража притаїлися статуетки казкових гномів, а поруч гойдається дитяча гойдалка. Мабуть, місцева дітвора часто заглядає до неї в гості. Або все це — лише пам'ять про Діка.

​Дік загинув трохи більше ніж два роки тому: його вбили на порозі нічного клубу в Альбукерке. На відеозаписі, який я переглянув уже не один десяток разів, молодий хлопець у синіх джинсах і коричневому худі з капюшоном виходив на ґанок. Там стояв Дік і про щось розмовляв із двома охоронцями. Одному з них він простягнув руку, і той закріпив на зап'ясті ультрафіолетовий браслет. Хлопець у капюшоні пройшов занадто близько — зачепив Діка плечем так, що той відсахнувся. Незнайомець миттєво розчинився в натовпі, а сам Дік, притиснувши праву руку до лівого боку, простояв ще секунд сім. Потім, похитуючись, упав на руки сек'юріті.

​Убивцю не знайшли й досі, його обличчя ніхто так і не розгледів. Слідство триває донині, але безрезультатно. Час від часу детективи Апіто та Вілліс викликали мене на допити як найкращого друга. Усе, що я міг їм сказати: Дік терпіти не міг нічні клуби й ніколи до них не ходив. А те, що того вечора він рвонув на своєму мотоциклі аж в Альбукерке, для мене така ж загадка, як і для них.

​Піднімаючись на ґанок місіс Ендрюс, я думав: може, варто набрати детективів і сказати, що я бачив живого Діка? Можливо. Але не просто зараз. Спочатку треба переконатися, що я сам не збожеволів.