ІНТЕРЛЮДІЯ

​          РОЗМОВА ДІКА І ТОМА

Дік стояв біля могили свого двійника з другої площини реальності. Він стояв, трохи згорбившись, тримаючи шолом у правій руці. На ньому була червоно-біла мотоциклетна куртка та сині джинси.

​— Сумно, звісно, — пролунав чоловічий голос праворуч. — І ми ніяк не можемо оминути те, що призначено долею.

​З півночі задув поривчастий вітер, розкудлавши нестрижену шевелюру Діка.

​— Має бути спосіб, — сказав він, не повертаючись. — Хіба може бути таке, що ми ходитимемо колом вічно? Житимемо одне й те саме життя?

​Дік протер стомлене обличчя долонею й зітхнув.

​Голос праворуч коротко хмикнув:

​— Я вже збився з рахунку. Укотре вже існує цей відрізок часу?

​— Чотирнадцятий раз після зациклення, — Дік завагався. — Але цього разу відмінності суттєві.

​— Ти маєш на увазі землетрус? — запитав чоловік праворуч.

​— Так. Ніколи ще реальності не розколювалися на частини. Це спричинить суттєві наслідки. Сподіваюся, на краще.

​Чоловік важко зітхнув. Дік повернувся до нього й подивився зі співчуттям:

​— Потерпи ще трохи, Томе. Щось мені підказує, що цього разу нам вдасться його... — Дік занімів. — Тебе витягти...

​— Або нас, — відповів Том.

​Він сидів боком на мотоциклі Діка й дивився на могилу. Його обличчя не виражало ні здивування, ні жалю — не те що найпершого разу.

​Дік запитав:

​— Надовго він покидає твоє тіло? Які є ще відмінності?

​— Як зазвичай: на годину, на дві. Але одна відмінність усе ж є: він не в курсі, що помер. Чомусь вважає, що моє життя — це його життя. Знати б, куди відходить його свідомість...

​— Таке вже було, так?

​І тут Том різко підвів голову — тепер його здивуванню не було меж. Він зліз із мотоцикла й ляснув себе долонею по лобі:

​— Згадав!