ГЛАВА 7

​Місіс Ендрюс живе на Мейн-стріт, через чотири будинки від нашого. У неї майже такий самий будиночок у стилі Тюдорів, тільки праворуч від нього розташувалася висока альтанка з мангалом, а на ділянці — пишні квіткові кущі та дитячий батут. Газон пристрижений ідеально, біля гаража притулилися статуетки казкових гномів, а поруч гойдається дитяча гойдалка. Мабуть, місцева дітвора до неї часто забігає. Або ж усе це — лише пам’ять про Діка.

​Дік загинув трохи більше ніж два роки тому — його вбили на порозі нічного клубу в Альбукерке. На відеозаписі, який я переглянув уже не один десяток разів, молодий хлопець у синіх джинсах і коричневому худі з накинутим капюшоном виходив на ґанок. Там стояв Дік і про щось теревенив із двома охоронцями. Одному з них Дік простягнув руку, і той закріпив на зап’ясті ультрафіолетовий браслет. Хлопець у капюшоні пройшов у той момент занадто близько — зачепив Діка плечем так, що той відсахнувся. Незнайомець миттєво розчинився в натовпі, а сам Дік, притиснувши праву руку до лівого боку, простояв ще секунд сім. Потім, заточуючись, упав на руки сек’юриті.

​Убивцю не знайшли й досі, його обличчя ніхто так і не розгледів. Слідство триває й донині, але безрезультатно. Час від часу детективи Апіто та Вілліс викликали мене на допити як найкращого друга.

​Усе, що я міг їм сказати: Дік терпіти не міг нічні клуби й ніколи до них не ходив. А те, що того вечора він рвонув на своєму мотоциклі аж до Альбукерке, для мене така ж загадка, як і для них.

​Піднімаючись на ґанок місіс Ендрюс, я думав: може, варто набрати детективів і сказати, що я бачив живого Діка? Можливо. Але не просто зараз. Спочатку треба переконатися, що я сам не збожеволів.

​Я невпевнено заношу руку над кнопкою дзвоника, гублячись у безглуздості свого візиту. Навіщо приходити й обвалювати все це на місіс Ендрюс? Вона запідозрить недобре, я зірвуся й усе їй викладу... А потім вона схоче на власні очі побачити чоловіка, схожого на Діка. Почнуться розпитування, пошуки.

​«Ні, не розкажу. Придумаю щось інше. А краще взагалі піти. Ні до чого все це».

​Сумніви вже змушують мене розвернутися й зробити крок униз сходами, як двері зі рипом відчиняються.

​— Томе?

​Я обертаюся. Літня, невисока жінка з темним доглянутим волоссям дивиться на мене зі щирою, сяючою усмішкою — ніби перед нею несподівано з’явилася телезірка. У місіс Ендрюс білосніжні відбілені зуби й трохи смаглява шкіра. Вона завжди має значно молодший вигляд, ніж її роки, і тільки очі її викривають — у них застигла г глубока, в’їдлива втома.

​— Томе! Господи, якими долями?

​— Доброго дня, місіс Ендрюс, — я змушую себе всміхнутися й повертаюся на ґанок. — Вирішив заскочити на вогник.

​— Проходь, проходь, мій дорогий, — вона відступає в глиб передпокою, даючи мені увійти, зачиняє двері й сплескує руками: — Дай я тебе обійму, Томе! Зовсім рідкісним гостем став. І виріс же як! — вона тихо сміється.

​— Та куди там, скоріше навпаки — рости почав униз.

​— Скажеш таке! Ти ще зовсім молодий. Головне — не хмурся завчасно.

​Ми обіймаємося, і я вдихаю солодкуватий аромат її парфумів із ледь вловимим, ненав’язливим відтінком полуниці. Серце стискається від уколу провини: я й справді став заходити занадто рідко, остаточно зав’язнувши у власних справах.

​За пару хвилин ми влаштовуємося в альтанці на задньому дворі. Дорогою я знову чіпляюся поглядом за дитячі речі: за п’ять метрів красується батут, неподалік акуратним рядком вишикувалися фігурки гномів.

​— Зовсім одна залишилася, Томе, — місіс Ендрюс ставить на стіл піднос із двома чашками чаю та соєвим печивом. — Ліза кличе до себе в Чикаго, а я все не можу наважитися. Адже тут кожен куточок пам’ятає... Вона часто приїздить зі своїм онуком Ітаном — такий веселий хлопчисько! Це вона й батут привезла. Ліза твердить, що мені потрібне дитяче товариство. Адже після Діка дітей у мене так і не з’явилося.

​Ліза Мідл — давня подруга місіс Ендрюс. Раніше жила у нас у Вітоні, але потім перебралася до рідних у Чикаго. Доля обійшлася з нею схоже, тільки Ліза втратила не сина, а чоловіка, і зовсім молодим: він служив у поліції й загинув під час затримання чи то грабіжника, чи то ґвалтівника.

​А от про тата Діка... Про нього взагалі майже нічого не знали. Тільки те, що він кинув сім’ю — вийшов із дому по покупки й не повернувся, коли Діку ледь виповнилося рочки два.

​Густий аромат обліпихового чаю вдаряє в ніс. У дитинстві ми з Діком вічно тягали для місіс Ендрюс лісову обліпиху, коли бігали до величезного дуба — нашого імпровізованого космічного корабля «ЗСН-31».

​Я беру чашку, і гаряча пара накриває мене спогадами.

​— Обліпиха... — промовляю я. — Невже все ще наші з Діком старі запаси?

​Місіс Ендрюс кутається в чорно-сірий плед і опускається в крісло навпроти.

​— Принесли ви тоді чимало, але ті запаси давно випили. Тепер доводиться збирати самій. Утім, прогулянки лісом у моєму віці тільки на користь.

​— А «ЗСН-31» ще стоїть? — запитую я, гарячково міркуючи, як акуратно перевести розмову в потрібне річище.

​— Ох! — махає рукою місіс Ендрюс і м’яко сміється. — Стоїть! Розрісся — не впізнати. Навіть ваша мітка на корі збереглася. І черевик Діка так і теліпається на самісінькій верхівці. Через стільки років, подумати тільки!