2.2

​Умостившись у вітальні на дивані, я набираю номер Риди. Вона відповідає після третього гудка.

​— Алло, — сонно, хрипко вимовляє Рида.

​Я ж очікував почути зовсім інший тон: трохи роздратований, такий, що демонструє небажання зі мною розмовляти, — як це найчастіше й бувало, бо Рида вважає мене занудою. Вона про це неодноразово заявляла привселюдно. Тільки мати й затикала їй рота.

​— Це я, Том, — різко відповідаю. Скоріше за інерцією. Бо з Ридою у нас завжди розмова коротка й різка. А тон підготований заздалегідь, вироблений часом. — Привіт.

​— Привіт, Томе. А я дивлюся — номер невідомий. Телефон нещодавно змінила і номери ще не переписала.

​Я не висловлюю свого невдоволення вголос, хоча й почуваюся ображеним. Буває, що у родичів, навіть найближчих, твій номер збережений без імені. Буває, що ти їм не надто цікавий. А от щодо телефона вона, найімовірніше, збрехала.

​Я запитую:

​— Як мама?

​— У лікарні, зі зламаною ногою, але жити буде. Загалом, легко відділалася. Кілька метрів прокотилася на капоті жовтого таксі, коли переходила дорогу в недозволеному місці.

​Я видихаю напругу і лягаю на диван, не скидаючи пальта. Думаю про те, що, судячи з голосу, ставлення Риди до мене за той час, поки ми не спілкувалися, змінилося. Тепер, можливо, я перестав здаватися їй занудою. Значить, я набув певної цінності.

​— Але тепер вона як ніколи хоче додому, — веде далі Рида. І я помічаю, що так, у її голосі немає й краплі образи. Навпаки, він доволі привітний, від чого я теж холону. — Каже, що скучила за Вітоном, за сосновим лісом. Але найбільше — за вами. Дала вчора мені гроші, щоб до від'їзду я купила для Денні новий велосипед. Я...

​Рида раптом замовкає. З слухавки долинає шелест і шурхіт.

​— Але ж у Денні є велосипед, — кажу.

​— Одну секунду, Томе...

​В очікуванні, поки Рида шукає щось по той бік дроту, у моїй свідомості знову виринає Дік. А точніше — лист і фотки, які він передав через Еклі.

​«Тобі це не сподобається. Але ти змушений будеш це прийняти».

«Дивись на всі боки. І будь вкрай обережним».

«...за тобою стежать...»

«...вони не зовсім люди...»

«Приходь до хатини Френка за три дні після того, як Рида тобі дещо передасть»...

​Мені нестерпно кортить поставити Риді запитання про Діка. Але краще почекаю, поки вона сама до цього підведе.

​Знову думаю, що нівроку Еклі жарт закрутив. Але потім мене осяває: припустімо, Еклі зробив фотки через фотошоп, купив маску. Але звідки йому знати про хатину Френка? Про Риду? І щиро кажучи: звідки він дізнався, у якій куртці ходив Дік і на якому мотоциклі їздив? Еклі у Вітоні ніколи й не був. Принаймні, наскільки мені відомо.

​Звісно, це безглузда ідея — думати, що Еклі здатний на такі масштабні розіграші. Звісно. Але більше припускати нічого.

​Тут мене осяває. Підхоплююся з дивана, притискаючи до вуха телефон, і думаю, що треба сходити до місіс Ендрюс.

​— Точно! Точно! — не стримавшись, вимовляю я вголос. — Чому одразу це в голову не спало?

​У цю мить страх, що за мною стежать, тимчасово відступає: поява Діка, листи, фотки здалися мені незначними. Мабуть, через те, що я був удома, а вдома я завжди заспокоююся і стаю розважливішим. Тепер мною рухає інтерес, а не страх. До того ж револьвер усе ще був зі мною, і це додавало сміливості.

​— Томе! Ти ще тут? — запитує Рида.

​— Так, так, я слухаю!

​— Тут тобі дещо передали. Посилка на твоє ім'я. Не знаю, чому на цю адресу, але менше з тим. Я її не відкривала. Ти подзвонив, і я от згадала. Привезу завтра...

​— Що там? Можеш надіслати фото?

​— Можу. Але...

​— Гаразд, — кажу я. Краще нехай не відкриває посилку. Можливо, про Діка вона нічого й не знає. — Потім сам гляну.

​— Добре. Бо тут шифр. Код знаєш, судячи з усього, тільки ти.

​Я помовчав кілька секунд. Код?

​— Ах, код... Знаю, звісно, — кажу і дивлюся у вікно, як Денні з кислим міном змітає з доріжки пісок. — Згадав зараз...

​— Добре. Я дзвонила сьогодні Ніккі. Загалом, завтра ми будемо.

​— Так, чекаємо на вас. До завтра, — кажу я.

​— Бувай.

​Я виходжу з дому і прямую до дороги. Але Ніккі мене зупиняє.

​— Ти куди так поспішаєш? — гукає вона.

​Я озираюся. Закінчивши із пранням, Ніккі стоїть навпроти гаража з пультом у руках і чекає, поки ролетні ворота відчиняться до кінця.

​— До місіс Ендрюс, — кажу їй. Денні тим часом притуляє віника до стіни будинку і забирається в пісочницю до знудженого Терренса. — Хочу глянути, чи цілий ще мотоцикл Діка.

​Ніккі зітхає і повертає до мене невдоволене обличчя.

​— Я думала, ти заспокоївся щодо цього. То був просто дуже схожий на Діка чоловік!