ГЛАВА 3

​Наступного дня я вирушив на свою постійну роботу до дистриб'юторської компанії «Елевенс-Корп», що далося мені з великим зусиллям. Я вже подумав було зателефонувати своєму начальникові містеру Роузу та попросити відгул. Усю ніч я не спав, побоюючись вирушити на осколок і прокинутися ввечері або взагалі наступного дня. Однак я не дзвонив, тому що цього місяця ще не виконав норму продажів. А коли я не виконую норму продажів (що трапляється рідко, адже продаємо ми масажні пристрої та креми суперкласної якості «МазТак», на які попит зріс після реклами по телебаченню), моя сім'я зазнає фінансових труднощів.

​Я змушений усе тримати під контролем. Можливо, з цієї причини з моїм світовідчуттям почали коїтися дуже дивні речі.

​«Вибачте, містере Роузе», — прокручувалася мова в моїй голові, коли я піднімався східцями. — «Ночами я вирушаю в паралельну реальність, тому настільки втомився, що не можу сьогодні вийти на роботу. А цієї ночі взагалі не спав. Розумієте? Я боявся опинитися там знову. Так, я дуже боюся лягати спати. Тому нудьгую в темряві, міцно обійнявши соплячу Ніккі. Або п'ю каву на кухні о третій годині ночі. Іноді виходжу на свіже повітря, прислухаючись до нічної тиші. Ні, це не сон. Сни вони абстрактні. А цей — просто як наше життя. Так, зі мною відбуваються дивні речі. З вами часом не трапляється таке? Іноді я думаю, що це відбувається з усіма, але ніхто про це не говорить. Можливо, люди мовчки носять у собі цю таємницю, намагаючись, як і я, всіма способами втриматися за звичну реальність. Мені моторошно не хочеться бути в цьому самотнім. Але ви знаєте, все б нічого, я з цим усе ж таки змирився, хоч на це й пішла купа часу та нервів. Але нещодавно з мертвих повернувся мій друг Дік, і я зовсім розкис. Ні, не те щоб я був не радий. Просто на тому осколку землі, куди я вирушаю, коли лягаю спати, теж є Дік. І це вже занадто. Після його смерті його стало в моєму житті більше, ніж коли він був живий. Тепер їх двоє, розумієте, містере Роузе? З вами точно такого не відбувається?»

​Мій мозок малює мені картинки, видає промову. Я спостерігаю, посміхаючись, і думаю, яке ж це безумство.

​І от, переступивши поріг офісу, образи й нав'язлива мова в голові припинилися. Напевно, тому що я опинився в колі людей. Тут, сидячи за комп'ютерами в навушниках, працює п'ятнадцять моїх колег, майже кожен спілкується з черговим клієнтом. Шум змішаних голосів шквалом вторгся в мої вуха, від чого я зажмурився, проходячи між робочими місцями. Я ні з ким не привітався, навіть ні на кого не подивився. Ішов зі схиленою головою, ніби у прострації. Після безсонної ночі почуваєшся зомбі.

​Назустріч мені мчав мій приятель Еклі — світловолосий низькорослий хлопець у блакитній сорочці та сірій краватці. У правій руці — звичайнісінький білий конверт. Судячи з азартного виразу обличчя, подумалося мені, Еклі тягне щось сенсаційне. Або чергового листа від незадоволеного клієнта, який просить повернути гроші. Таких теж було чимало. І коли їм не відповідали на електронні повідомлення, вони змушені були надсилати ось такі конверти.

​Але, як з'ясувалося, цей конверт був по мою душу.

​— Тому! Тобі лист, брате, — сказав Еклі на весь зал, — написаний від руки, як у минулому столітті. Прикинь!

​— Прикидаю, — проходячи повз Еклі, я вихопив з його руки конверт і попрямував до свого столу.

​— Похмурий ти останнім часом. Може, розкажеш, що сталося?

​— Усе в нормі, — я штовхнув конверт на стіл, де лежав закритий ноутбук і стопка паперів, потім зняв із себе пальто і кинув його туди ж. — Не виспався, от і все.

​— Лукавиш, брате! Хоча круги під очима є. Але ж справа не тільки в цьому? — Еклі підійшов майже впритул і зазирнув мені прямо в обличчя. — Ох і лукавишь. Але ж ти знаєш, що від мене нічого неможливо приховати. Тож не мовчи.

​Я завмер, виклично дивлячись на Еклі. Те, що він влучив у саму точку, підкинуло ще більше дров до вогню. Хоча він бравий хлопець, завжди на позитиві, але мені після вчорашнього було не до жартів, тому я вже почав перебирати в голові варіанти, як його відшити. Сказати, що днями зустрів на парковці свого покійного друга (і ще треба розібратися, двійник то був чи все ж таки Дік, який чомусь підлаштував свою смерть) — не варіант. Еклі хоч хлопець і непоганий, але базіка ще той: надвечір увесь офіс знатиме, що Том трохи «того».

​— Вимучила мене безсоння, брате, — почав я доволі жорстким голосом, — на тлі неоплачених рахунків та інших життєвих клопотів. Така відповідь тебе влаштує?

​Еклі замислився, задерши голову до стелі, і демонстративно втягнув ніздрями повітря, випнувши груди, як гіпопотам.

​— Та ти просто наповнися енергією нескінченного всесвіту! — видихнув він, опустив голову і став у боксерську стійку. Його бліді пухкі кулаки легенько вдарили мене в плечі та груди. — Ну збадьорися хоч трохи! Нестерпно дивитися, коли ти такий тьмяний.

​— Трохи згодом, — я кинув погляд на білий конверт на столі, потім узяв його і почав розглядати. Він був чисто білий, без будь-яких слів і символів. — Це хто приніс?

​Еклі безнадійно опустив руки і сказав, цього разу серйозно:

​— Та якийсь тип. Він не представився. Сказав лише, що від старого друга. Вранці перехопив мене, коли я виходив із таксі. Попросив не відкривати і передати тобі...

​Я різко підняв очі на Еклі.

​— Як він виглядав?

​— Ну... міцний такий, плечистий. Приблизно нашого віку. — Він замислився, глянувши в стелю. — О... на ньому куртка була, як у мотоциклиста. Та й узагалі: тип грізний якийсь. Напевно, з тих, які гонять під вікном на своїх байках, коли всі сплять.