РОЗДІЛ 2

​Наш із Ніккі будинок у стилі Тюдорів здіймався за двісті метрів від околиці лісу, і сонце вже повністю визирнуло з-за хмар, коли я вийшов на дорогу.

​Постукуючи ногами по асфальту, щоб струсити пісок із туфель, я здалеку спостерігав, як Денні грається в пісочниці з сусідським хлопчиком Терренсом, а Ніккі розвішує білизну. Тулі, наш пес, лежить під вікном і гризе свій пошарпаний м'яч. Тулі ще молодий та енергійний — цуценя німецької вівчарки. Минулого літа Денні приніс його з вулиці й попросив залишити. Ми, звісно, не могли відмовити, хоча Ніккі спочатку й висловила невдоволення, побоюючись, що він задушить її котів. Їх у нас було аж три: сніжно-біла Інді, рудий гладкий Хорст і чорно-білий Іан. Тулі котів не кривдив, вочевидь відчуваючи настрій Ніккі з цього приводу, але часто з азартом позирав у їхній бік.

​Мене ніхто не помічає, коли я йду узбіччям дороги, хоча й чутно цокання стертих підборів моїх туфель. Я рухаюся якомога тихіше. Не без зусилля волі відкидаю сум'яття, що коїться в моїй голові, і біля самого будинку підкрадаюся, мов шпигун. І лише срібний револьвер відтягує праву кишеню мого пальта.

​Проходжу повз Денні й Терренса, приклавши вказівний палець до губ. Денні дивиться здивовано, але розуміє, у чому річ, і закриває долонею рот Терренсу. Затамувавши подих, підходжу до Ніккі й закриваю їй руками очі. Вона завмирає, обхопивши руками миску з білизною.

​— Розвідник так собі, — каже вона жартівливим голосом. — Твій запах мені відомий. І я бачила, як ти вийшов із лісу.

​Ніккі розвертається, і ми цілуємося.

​— Уже можна розмовляти? — вигукує Денні. Він завжди щось каже, коли ми починаємо цілуватися.

​Ніккі відсторонюється і повертається до нього й Терренса:

​— Можна. Тобі ніхто й не забороняв.

​— Ага, — каже Денні з удаваною образою. — Аякже.

​— Я, як завжди, не врахував деталей. Запах — елементарна зачіпка. — Тримаю Ніккі за талію. — Сьогодні вирішив раніше. Втомився чомусь...

​— Я ж бачу, що останнім часом ти постійно літаєш у хмарах. — Обличчя Ніккі стає серйозним. — Тебе щось турбує?

​Я зітхаю.

​— Ні. Усе гаразд. Просто немає бажання сьогодні працювати. Жахливо хочеться побути вдома. До того ж план із продажів на цей тиждень я вже виконав.

​Ніккі не зводить з мене похмурого запитального погляду. І далі лунає запитання, якого я й чекав.

​— А де машина? — запитує вона, але повертається до Денні. — Я просила не розсипати пісок за межі пісочниці! Віник у зуби й уперед.

​— Я не навмисно. Це все Терренс: він бере й згрібає мені пісок під ноги, щоб поставити свої фігурки на рівну поверхню, — обзивається Денні. — Тату, ти купив нову рибку в акваріум?

​— Ти сам не хочеш пересісти на мій бік, — відповідає Терренс. — Там, де ти сидиш, можна побудувати замок.

​Чорт, а про рибку я зовсім забув (зате не забув купити револьвер). Щоп'ятниці нова рибка — така була умова Денні. А все тому, що Терренс, за словами Денні, тихцем згодовує рибок нашим котам. Але Терренс стверджує, що це неправда.

​— Та вас не зрозумієш, — кричить їм Ніккі й повертається до мене. — З самого ранку сперечаються, де будувати замок, а де ставити радар. — Пауза. — То чому ти пішки?

​— Машина на станції техобслуговування, проблеми з трамблером, заберу ввечері або вранці, — відпускаю Ніккі й прямую до пісочниці.

​— Рида телефонувала, — сказала мені в спину Ніккі. — Хоче приїхати завтра.

​Я завмираю на півдорозі й розвертаюся на 180 градусів.

​— Та ну! І саме тобі подзвонила. Ось так.

​Рида — це моя рідна старша сестра. Ми з нею на той момент не бачилися близько чотирьох років. І під час нашої останньої зустрічі (на дні народження Денні) між нами стався чималий скандал. Рида вважала й висловилася з цього приводу, випивши чимало вина, що я недостатньо хороший батько і син. «До матері можна приїжджати частіше, зважаючи на її стан, — сказала тоді Рида, — а сім'ю ти не можеш забезпечити належним чином, бо недостатньо стараєшся. У тебе ілюзорний погляд на життя. Подумай про це, Томе».

​Я подумав і сказав, що вона виглядає як повія. І що треба мати не ілюзорний погляд, щоб прийти на день народження до маленької дитини в одязі трохи більш відвертому, ніж варто, і висловлюватися за столом, принижуючи рідного брата.

​Тоді Рида схопила свою чорну сумочку з блискітками й покинула мій дім.

​Потім Ніккі сказала, щоб я подзвонив і вибачився. Але я не мав такого бажання. Не тільки через цю ситуацію, а й через те, що вона ніколи не була мені сестрою як слід. Ще зі школи в її голові були самі хлопці. Рида завжди була гарна собою. І пам'ятаю, коли я був десятирічним хлопчиком, до нас додому потайки завжди приходив якийсь новий хлопець. Вони з Ридою підкуповували мене цукерками, щоб я нічого не розповідав батькам. І я не розповідав.

​Але зрештою Рида завагітніла у п'ятнадцять і кинула школу. На диво, їй трапився хлопець, який не покинув її, дізнавшись про вагітність. Клінт, здається. Вони з Ридою одружилися й виховували малого Луїса. Коли Луїсу виповнилося десять, Клінт зник безвісти.

​Рида так і залишилася жити в його квартирі в Сіетлі. Але через пів року, коли від серцевого нападу помер мій батько, вона забрала маму до себе.