ГЛАВА 2

​ПЛОЩИНА 1

​Я прокинувся ясного недільного дня, ближче до обіду. Точніше, мене розбудила Ніккі. Зі стогоном потягнувшись, підняв голову і примружив одне око. Усміхнувся.

​— Доброго ранку, — вимовив сонно і знову опустив голову обличчям у подушку. — Як же приємно знову бути вдома. У теплому ліжку. Я скоро встаю, люба. Ще п'ять хвилиночок.

​Моєму поверненню додому завжди сприяла Ніккі. Якби вона мене не будила, я й досі сидів би на тому клаптику землі. Але тепер я був удома, а це означало, що спати я ляжу не скоро. Значить, насолоджуватимуся життям доти, доки мої повіки не обважніють і не змружиться без моєї участі. А потім я знову опинюся там, де бути не бажаю. І знову повернуся додому. Таке відбувалося десятки разів. Спочатку я панікував, але згодом звик і навіть більше почав цінувати своє життя. Проте так довго тривати не могло. З моєю свідомістю відбувалися дивні речі, про які неможливо постійно мовчати. Я мусив хоч комусь розповісти, вилити накопичену плутанину.

​Ніккі. Чи зрозуміє вона мене чи відправить у божевільню? Хіба я знаю.

​— П'ять хвилин, — повторила Ніккі, стоячи біля ліжка в тоненькому білому халатику. Я повернув голову і знову примружив одне око, відчув запах її тіла. Солодкуватий, ніжний. — Ти як школяр. І зовсім не змінюєшся. Піднімайся, нам час їхати за покупками, а потім відвезти Денні до логопеда. Ти забув?

​— Так, звісно, — я підповз до краю ліжка і, простягнувши руку, ухопився за край її халатика. — Ми все зробимо. Але отакий школяр хоче дещо встигнути за ці п'ять хвилин. — Я повільно, ненав'язливо підтягнув її до себе, відчуваючи, як у моєму тілі розливається пекуча енергія збудження.

​— Томо, не зараз, — Ніккі ляснула долонею по моїй руці й, відійшовши до дзеркала, почала збирати волосся у хвіст. — Зайде Денні і...

​Денні тут же влетів до кімнати з величезним м'яким зайцем, якого обхопив двома руками, ніби той збирався втекти. Волосся мого хлопчика було розпатлане, одягнений він був у синю піжаму з ведмедями. Саме таким я згадуватиму його наступного разу, коли опинюся на клаптику.

​— Денні! — вигукнув я, прибравши руку від Ніккі й різко піднявшись. У той момент мою душу наповнювала невимовна радість. Щоразу, коли моя свідомість переміщується на клаптик, мені здається, що я більше ніколи не побачу сім'ю. — Як ти? Що трапилося?

​Ніккі зітхнула і похитала головою, обличчям її пробіг ледь помітний проблиск усмішки.

​— Повний провал, ось що! — висловив невдоволення Денні. — Дивись, що зробив Тулі з моїм зайцем? — він опустив м'яку іграшку на підлогу і взявся за праве вухо, що бовталося на одній ниточці. Лапи м'якої іграшки були трохи забруднені в багнюці.

​— А хто запустив Тулі в дім? — повернулася до нього Ніккі.

​— Я не знаю, хто запустив, — продовжував Денні. — Але, найімовірніше, він сам двері лапою відчиняє. Тату, ти казав, що бачив, як він це робить.

​Я кивнув, пригадуючи.

​— Так-так, було діло, — сказав я, ні чорта насправді не пам'ятаючи, бо після цих переміщень трапляються провали в пам'яті. — Десь тиждень тому таке сталося...

​— Ти казав учора, що три дні тому, — насупився Денні.

​— Ох, так? — сполошився я і закутався в ковдру, бо мені було тепло і затишно. Мені б цю ковдру на клаптик. — Напевно, я щось наплутав.

​— Може, воно й так, — обурилася Ніккі. — Значить, забули замкнути двері на ключ.

​Запала тиша. Денні розгублено дивився то на мене, то на Ніккі. А я подумав про вчорашній день. Що було вчора в цій реальності? І хоч трісни, не міг згадати. На клаптику я пробув близько п'яти днів, а тут минуло годин дванадцять.

​Спочатку я думав, що мені сниться сон, бо свідомість переміщувалася ненадовго. Потім я затримувався там довше. Найдовше було вісім днів. Пам'ятаю, прокинувся у цій реальності пізно ввечері знову ж таки тому, що мене розбудила Ніккі. Вона тоді сказала, що на це пішло близько пів години, бо я спав як убитий. Тоді-то я і почав здогадуватися, що це не сон. Не буває таких відчутних снів. Але остаточно переконався, коли трохи згодом почав бачити зв'язок між тією реальністю і цією.

​— Мамо, ти зашиєш? — образливо вимовив Денні.

​— Зараз ми їдемо за покупками, а ввечері зашию, — сказала Ніккі, наносячи на обличчя тональний крем. — Іди вмивайся і чисти зуби. Вже година дня.

​За кілька годин я, Ніккі та Денні вийшли з супермаркету з повним візком покупок. На вулиці дріботів дрібний сніг, осідаючи холодком на шкірі обличчя. Настрій у мене був різдвяний: над вхідними дверима супермаркету грала ненав'язлива новорічна музика, а за кілька метрів людина в костюмі Санти роздавала листівки перехожим.

​— Візьміть листівку, містере, — простягнув він руку в мій бік, — і відвідайте наш карнавал «У гостях у родини Санти». До настання Різдва діють знижки.

​Я машинально взяв листівку і, не дивлячись, сунув до кишені пальто.

​Річ у тім, що якраз у цей момент мій настрій просів, бо, прямуючи до нашої «Хонди», я мимохіть помітив, як на паркінг повільно заїжджає чорний спортивний мотоцикл. За кермом сидів чоловік у сріблястому шоломі та червоно-білій шкіряній куртці. Він зупинився за кілька машин від нашої, але з мотоцикла не зліз і шолома не знімав. Просто заглушив двигун і дивився, як мені здалося, у наш бік, звісивши руки і спустивши одну ногу на асфальт.