ГЛАВА 1

​ПЛОЩИНА 4

​Отже, уявіть собі: уламок землі кілометри два за периметром, наче химерного вигляду НЛО. Зависав він у відкритому просторі, над густим туманом і під чистою блакитною небесною гладінню. З країв уламка стирчали коріння, каміння та інший мотлох. Пориви вітру здіймали й закручували брудний покрив, буцімто смерч, і відносили геть разом із бляшанками від «Кока-Коли» та обгортками від «Снікерсів».

​Уявіть, що на цьому уламку — рідкий сосновий ліс, з десяток зруйнованих будинків і перекошена водонапірна вежа. Ще залишки заправної станції, шматочок старої автостоянки та закусочна, звідки я вже вигріб усі продукти.

​Учора я обійшов усю землю довкола приблизно за годину. Звучить як абсурд, але тепер цей шматок землі можна вважати маленькою планетою, де живуть усього дві людини. Я і мій друг Дік.

​Так-от: учора я крокував самісіньким краєм, подумуючи, що настане час — і я зроблю крок у прірву. Від цих думок страх сковував моє змарніле тіло, дихання ставало уривчастим, а серце вискакувало з грудей — особливо коли я посковзувався і з'їжджав униз, але встигав схопитися за коріння.

​Таке траплялося безліч разів, і завжди я рятувався. Завжди було за що вхопитися. Але річ у тім, мабуть, що я не хотів насправді вмирати. Ще ні. А от вибратися жадав кожною клітиною душі. Та способу не знаходив. Крім одного — спуститися вниз, під покрив туману. І, можливо, вдасться вижити. Утім, до цього я теж ще не був готовий. Усьому свій час. Мабуть.

​І от я знову був на краю. Сидів, звісивши ноги, у надії побачити хоч щось удалині: місто, дорогу, авто, що мчить назустріч, світлофор, людей, які крокують... Але вдалині — лише блакитне небо, що плавно зливається із сірим, мов дим, туманом.

​Я з нетерпінням чекав, коли цей уламок землі зіткнеться з якимсь іншим уламком або, можливо, цілим містом, розуміючи, що цього, певно, ніколи не станеться. Проте такі думки могли дати мозку достатньо енергії та надії (нехай навіть ілюзорної), щоб протриматися ще один день.

​Того дня було вітряно, але сонячно. Місцями моє тіло пестили теплі промені. Я сів на трухляву дошку й опустив очі на свої босі ноги, що звисали вниз.

​«Одного дня стрибну і покладу край цій нескінченній муці, — думав я всоте. — Одного разу я зважуся».

​Хоча настрій у мене тоді був непоганий. Настільки, наскільки він може бути непоганим у ситуації, що склалася. А все через те, що в мене з'явилася знахідка. Така, що здатна відволікти від цієї моторошної реальності.

​Туман трохи розсіювався. Дихати стало легше. Вітерець із легким душком гнилого людського тіла так і сяк намагався зачепити мою немиту, злиплу шевелюру. Але вона — наче воском полита. Не пам'ятаю, коли востаннє мився. У водонапірній вежі води немає, тому я щодня чекав дощу.

​Туман струмував з-під уламка землі, з-під моїх ніг, і, здіймаючись вище, розсіювався. Там, унизу, під туманом — обитель живих мерців, які чекають, коли ми з Діком ослабнемо. Саме від них і тхне. А коли вони підходять ближче, шлунок починає зводити і підступає нудота.

​Загалом, ми були абсолютно самі на тій відколотій від землі ділянці. Я і Дік. І йти, крім світу мертвих, нам нікуди. Їжі та води залишалося все менше — мабуть, на тиждень чи днів на десять.

​Щодня я продовжував ходити на так звані розкопки — здебільшого щоб підтримувати в собі жагу до життя, а питання про те, щоб відшукати там щось корисне, відходило на другий план. На розкопках я порпався в зруйнованих будинках, але там уже майже нічого не залишилося. Ходив туди, знаєте, як на роботу: із собою зазвичай мав пляшку води, ганчір'яну сумку та думки про швидку смерть.

​Я хотів знайти аптечку. Мріяв, якщо можна так висловитися. У тому моторошному місці ти більше не думаєш про статус, кар'єрне зростання та нажите майно. Аптечка. Їжа. Вода. Житло. Усе.

​Про те, що ми звідси колись виберемося, не може бути й мови.

​Чхнувши кілька разів, я подивився на чорний «Форд», що звисав з обриву. Він тримався задніми колесами за соснове коріння, що стирчало із землі. Задні двері були розчинені. Укотре подумав: «Там має бути аптечка. Найімовірніше, у бардачку або під сидінням».

​Але ризикнути залізти не наважувався. Якщо одного разу мені вдасться відкопати мотузку, я простягну її між «Фордом» і соснами. Прийшла ця думка тільки зараз, і не дивно: від туману й запаху елементарні думки даються з великими труднощами. Я і Дік — немов розумово відсталі.

​Витер рукавом соплі, а рукав — об край штанів. У моїх побитих до крові руках — потертий синій фотоальбом. Подивився на нього з усмішкою. Потім посмоктав вказівний палець, що сочився кров'ю. Іншою рукою провів по шорсткій обкладинці, де золотавими вигадливими літерами було написано: «Родинна пам'ять».

​Гортаю: спочатку швидко сторінку за сторінкою, потім роздивляюся по одній. В альбомі багато моїх фото, але річ у тім, що все зображене там зі мною ніколи не відбувалося. І там сім'я: молода жінка й чоловік років шістдесяти. Майже на кожному фото ми разом. Але це не моя дівчина і не мій батько. Я знаю, що сім'я в мене інша: дружина Ніккі та син Денні. І незабаром я до них повернуся. Не повністю — тільки свідомістю. Таке траплялося безліч разів. Мене перекидає в інший вимір, а потім знову назад, ось на цей уламок.

​Але думаю, що тут життя не моє, а іншого мене. А там, куди мене має перекинути, моє справжнє життя. Хоча я можу помилятися.