1.2

​П'ятого грудня я, Ніккі та наш п'ятирічний син Денні виходимо з супермаркету з повним візком покупок.

​Прямуючи до нашої «Хонди Експіріенс», я мимохідь помічаю, як на парковку повільно заїжджає чорний спортивний мотоцикл. За кермом сидить чоловік у срібному шоломі та червоно-білій шкірянці. Він зупиняється за кілька машин від нашої, але з мотоцикла не злазить і шолома не знімає. Глушить двигун і дивиться в наш бік, звісивши руки й спустивши одну ногу на асфальт.

​Коли ми підходимо до машини, він знову повертається в наш бік. Однак я не надаю цьому жодного значення і, відчинивши Ніккі з Денні задні дверцята салону, кочу візок до багажника, щоб перевантажити продукти.

​Відчиняю багажник, відчуваючи на собі цей свердлячий погляд звіддалік. Хапаючись за ручки пакета з продуктами, мене раптом осяює: шолом, куртка, мотоцикл... усе це мені знайоме. Їзда на мотоциклі була пристрастю мого покійного друга, Діка Ендрюса. А після його смерті мати, місіс Ендрюс, заховала в гаражі все, що належало синові.

​Річ у тім, що Діка Ендрюса вбили пару років тому. Тринадцять ножових ран у живіт. Убивцю так і не знайшли. Я був на його похороні. Цілував його в чоло на прощання. Бачив, як ридала його мати. А потім довго не міг оговтатися.

​І от тепер за моєю спиною — людина в такому самому одязі й на такому самому мотоциклі. Фігура — викапаний Дік. Таких збігів просто не буває.

​Залишивши пакети, я різко повертаю голову в бік мотоцикліста. Саме в цю хвилину голова в шоломі відвертається, а сам мотоцикліст витягує ключ із замка запалювання, підводиться, спираючись на кермо, і, перекинувши ногу, ставить мотоцикл на підніжку.

​Це або збіг, або місіс Ендрюс продала речі покійного сина, а той, хто все це купив, нап'яв на себе весь комплект і тепер роз'їжджає. Бо схожість аж занадто вражаюча. Та останнє припущення я відкидаю одразу, а друге розвіює сам мотоцикліст, знявши шолом і прикріпивши його до бака.

​Фірмова посмішка, великі зелені очі дивляться спідпідлоб'я. Секунди три. Але цього вистачило, аби спантеличити мене вщент. У нового Діка — тонкий шрам під правим оком, ніби його провели ручкою, в якій закінчилася паста, і кремезна, доволі мускулиста статура. Його вигляд і вкрай поважний вираз обличчя здатні дратувати будь-кого, хто не зносить пихи. Покійний же Дік мав худорляву статуру, шраму не мав, і всміхався він частіше за будь-кого з тих, кого я зустрічав.

​Та хоч би які відмінності між ними були, я все одно бачу перед собою одну й ту саму людину.

​Мене кидає в жар.

Мені холодно.

Жар.

​Проводжу рукою по волоссю, чуючи власне калатання серця. Спиною бігають мурашки.

​— Діку? — кажу я хрипко, ледь чутно. І повільно рушаю в його бік.

​Він ще кілька секунд пронизує мене поглядом — тим самим, мудрим, наче знає більше за решту, поглядом, який мене часто дратував, але не тепер, — а потім широким кроком прямує до супермаркету.

​Я — за ним.

​— Юначе! — кричу навздогін.

​Він обертає голову, наче злодій. Секундний рух. І прискорює крок.

​— Зачекайте! Одну хвилинку...

​Дік переходить на біг і зникає за дверима супермаркету.

​Коли я забігаю слідом, серед полиць і десятків людей, що метушаться, не можу відшукати його поглядом. Стою, крутячи й нахиляючи голову, оглядаючи територію супермаркету. Дихання моє від легкого бігу й хвилювання стало уривчастим.

​— Усе гаразд, сер? — підходить до мене охоронець із кучерявим волоссям, що вибивається з-під краю кашкета. — Когось загубили?

​Моє обличчя виражає сум'яття, як у людини, в якої вкрали щось дороге серцю. Тож, коли я повертаюся до охоронця, він опускає погляд і відступає на крок назад, наче з моїх очей вилітають стріли.

​— Щойно! — голосно, поступово втрачаючи самовладання, кажу я. — Щойно сюди забіг чоловік у червоно-білій куртці! Куди він подався?!

​Молодий охоронець на секунду оглядає поглядом територію безкрайнього супермаркету і, протяжно вдихнувши повні легені повітря, знову повертається до мене.

​— Ця людина щось скоїла...? — каже він.

​— Поки що він нічого не скоїв! — Мене всього трусить, долоні потіють. Я зчіплюю руки перед собою, охоплений несамовитим нетерпінням і навіть жагою вдовольнити свою цікавість. — Але мені конче потрібно його побачити! Передайте по рації, щоб переглянули камери! Якщо вас це не обтяжить!

​Вираз обличчя охоронця стає до болю кислим. Відійшовши вбік, він починає тихо говорити в рацію. А я чекаю, затамувавши дух. І саме в цю хвилину починаю почуватися божевільним. Думаю, що мені все просто привиділося: людина, схожа на Діка, дивилася на мене, бо я дивився на неї, коли йшов до машини. До того ж таких курток і мотоциклів у місті можуть бути сотні.

​«Боже, — думаю, ляснувши себе тильним боком долоні по лобі, від чого охоронець насуплюється й схиляє голову вправо, — який же я дурень. Це просто збіг. Дуже точний, гострий, але все ж збіг».

​З рації долинає тріскотливий шум і сиплий, нерозбірливий голос. Охоронець дивиться на мене з нещирим жалем.

​— На жаль, сер, — хитає він головою і знизує плечима, — ви спізнилися. Чоловік у червоно-білій куртці вийшов через другий вихід. Навіть нічого не купив. Забіг сюди, пройшов крізь увесь супермаркет і...