ГЛАВА 1

ЧЕТВЕРТА ПЛОЩИНА РЕАЛЬНОСТІ

Ітак, уявіть собі: уламок землі кілометрів зо два в окружності, ніби чудернацького вигляду НЛО. Витає він у відкритому просторі, над туманом, що густішає, під чистою блакитною небесною гладінню. З країв уламка стирчать коріння, каміння та всякий мотлох, вторинна сировина. Пориви вітру здіймають і закручують брудний покрив землі, наче смерч, і відносять геть.

Уявіть, що на цьому уламку — зріділий сосновий ліс, з десяток зруйнованих будинків і перекошена водонапірна вежа. Ще залишки заправної станції, шматок старої автостоянки та забігайлівка, звідки я вже вигріб усі продукти.

Учора я обійшов усю землю довкола приблизно за годину. Я крокував по краю. Я випробовував долю. А доля випробовує мене...

Не пам'ятаю, скільки минуло. Може, місяць чи більше...

Зараз я знову на краю. Сиджу, звісивши ноги вниз, у надії побачити хоч щось удалині. Але вдалині лише блакитне небо, що плавно перетікає в сірий, як дим, туман.

День сьогодні вітряний і сонячний. Я сиджу на трухлявій дошці й опускаю очі на свої босі ноги. І далі вниз.

«Одного разу зістрибну й покінчу з цим нескінченним мученням», — думаю.

Одного разу я наважуся.

Хоча сьогодні в мене настрій хороший. Настільки, наскільки він може бути хорошим у ситуації, що склалася. Але річ у тім, що сьогодні в мене є знахідка. Така, що зможе мене відволікти від цієї примітної реальності.

І в цей момент я ще не знаю, наскільки сильно.

До нудоти сильно.

Туман зараз не такий щільний, і це добре: дихати легше. Вітерець із легким душком гнилого людського м'яса так і сяк намагається зачепити мою немиту, зліплу шевелюру. Але вона наче воском полита.

Не пам'ятаю, коли востаннє мився. У водонапірній вежі води немає. Тому я щодня чекаю на дощ.

Дивлюся на туман, який струмує з-під уламка, з-під моїх ніг, і, піднімаючись вище, розсіюється. Там, унизу, під туманом, — обитель живих мерців, які чекають, коли я і Дік ослабнемо.

Ними-то й тхне.

Загалом, ми абсолютно одні тут. Я і Дік. І йти, крім світу мертвих, нам нікуди.

Їжі та води все менше — може, на тиждень.

Щодня я продовжую ходити на розкопки. Риюся в зруйнованих будинках, але там уже нічого не залишилося. Ходжу туди, знаєте, як на роботу: із собою в мене зазвичай пляшка води, ганчір'яна сумка й думки про швидку кончину.

Я хочу знайти аптечку. Мрію, якщо можна так висловитися.

Я більше не думаю про статус, кар'єрне зростання та нажите майно.

Аптечка. Їжа. Вода. Прихисток.

Усе.

Про те, що ми звідси коли-небудь виберемося, не може бути й мови.

Чхаю. Раз, вдруге, втретє.

Дивлюся на чорний «Форд», що звисає з обриву. Він тримається задніми колесами за коріння сосен, що стирчить із землі. Задні двері розчинені.

Вкотре думаю: там має бути аптечка. Швидше за все, у бардачку чи під сидінням. Але ризикнути залізти не наважуюся.

Думаю, якщо одного разу мені вдасться викопати мотузку, я простягну її між «Фордом» і соснами. Прийшла ця думка тільки зараз, і недивно: від туману та запаху елементарні думки даються з великими труднощами.

Я і Дік — наче розумово відсталі.

Витираю рукавом соплі, а рукав — об край штанів. У моїх збитих до крові руках — потертий жовтий блокнот і чорний олівець.

Дивлюся на нього. Потім посмоктую вказівний палець, із якого сочиться кров. Другою рукою проводжу по шорсткій обкладинці щоденника, де золотистими витіюватими літерами написано: «Щоденник пам'яті».

Я думаю, що це щоденник когось із моїх родичів, тому що на першій сторінці вказане моє прізвище: «Щоденник пам'яті Бенджаміна Мортона».

А я, Том Мортон, витягнув його з кишені куртки мого друга Діка Ендрюса, який зараз лежить при смерті в тій хатині за моєю спиною.

Дістати з кишені Діка щоденник мені наказав голос у моїй голові. Він періодично щось мені каже, потім ненадовго зникає, після чого я відчуваю безсилля.

Але все ж таки слідую йому. Швидше від нудьги.

Учора голос сказав:

— Томе, зазирни в кишеню куртки Діка й візьми щоденник. Іди в п'яте грудня.

Після цього він більше нічого не казав і досі не з'являвся.

Але зі щоденником угадав.

Або я божеволію, що недивно за таких умов, або в мене відкрився пророчий дар.

Більше схиляюся до першого.

Сиджу, крутячи щоденник у руках і дивлячись на автомобіль, що висить з обриву, міркуючи про те, що найгірший бомж нам і не подумає заздрити.

Опинитися бомжем де-небудь у Нью-Йорку в тисячу разів краще, ніж тут. Там хоча б є перспектива на майбутнє.

А тут перспектива — не витримати біль і скинутися вниз, на поживу.

Цікаво, думаю, Нью-Йорк ще існує?

І знизую плечима.