РОЗДІЛ 1

​Чим довше живу, тим більше існування здається мені все загадковішим і незбагненнішим. Чим довше живу, тим більше воно зводить мене з розуму, від чого бажання покінчити з цим зростає з кожним днем.

​Саме про це я думаю, дивлячись униз, на той густий непроглядний туман, під яким — найсправжнісінький світ мертвих. Попри те, що я і Дік перебуваємо тут досить давно, я досі з цим не звикся, хоча часто чув, що людина — така істота, яка звикає до всього. Однак, на моє глибоке переконання, до живих мерців звикнути неможливо. Щось усередині відмовляється сприймати цей факт як належне.

​Щоб провести аналогію, уявіть, що ваш сусід — інопланетянин. У нього є маленькі дітлахи-інопланетяни та дружина-інопланетянка. Ви бачите їх щодня. І про те, що вони інопланетяни, знаєте тільки ви.

​Уявили? Звикли? Ха-ха-ха...

​Ручуся, що ні.

​Скажете, минуло недостатньо часу. Відповім, що все одно не звикнете. Вам щодня здаватиметься, що ви божеволієте.

​Живих мерців я і Дік бачимо майже щодня. Про них знаємо тільки ми. Але більше й немає кому. І часом нам здається, що ми одні з них. Тому, думаю, вам може почати здаватися, що ви — інопланетянин.

​Але не беріть до голови. Викиньте з голови цю нісенітницю. Інопланетян і живих мерців не існує. А якщо одного разу ви їх зустрінете, не вірте в цю правду. Просто подумайте про щось приземлене. Наприклад, про пальми або маленьких цуценят.

​Інакше збожеволієте.

​Як я. Але намагаюся не зізнаватися в цьому самому собі. Або зізнаватися, але нечасто. Божевілля все одно затягне мене. Воно сильніше. А я лише слабка людина.

​— Не думай про погане, — кажу я собі.

​А сам думаю, що нам, звісно ж, не вибратися з цього клаптика землі, який відірваний від основного шматка планети.

​Ви уявляєте?

​Від основного шматка планети!

​Від основного шматка планети!

​Від основного шма...

​До цього теж неможливо звикнути. Учора я обійшов землю довкола всього за годину, крокуючи краєм. Обійшов те, що від неї залишилося.

​Загалом, ми абсолютно самі, й іти, окрім світу мертвих, нам нікуди. Їжі та води все менше. Може, на тиждень. Але неподалік є зруйновані будинки, і я щодня займаюся розкопками. Ходжу, знаєте, як на роботу: із собою в мене зазвичай пляшка води, полотняна сумка й думки про швидку кончину.

​Зараз я сиджу на самому краєчку землі, підклавши під дупу шматок трухлявої дошки. Мені вже не страшно, що я можу зірватися вниз. Зітхаю й оглядаюся довкола, на туман, що піднімається над уламком землі та хатиною. Вітерець із легким душком гнилого людського м'яса намагається зачепити мою немиту, зліплу шевелюру, однак вона наче воском полита.

​Пчихаю. Раз, вдруге, втретє.

​Витираю рукавом соплі, а рукав — об край штанів. У моїх збитих у кров руках пошарпаний жовтий блокнот і чорний олівець. Дивлюся на нього, не наважуючись відкрити. Потім смокчу вказівний палець, із якого сочиться кров. Другою рукою проводжу по шорсткій обкладинці щоденника, де золотистими витіюватими літерами написано: «Щоденник пам'яті».

​Я думаю, що це щоденник когось із моїх родичів, тому що на першій сторінці вказано моє прізвище: «Щоденник пам'яті Браяна Мортона». А я, Том Мортон, витягнув його з кишені куртки мого друга Діка Ендрюса, який зараз лежить при смерті в тій хатині за моєю спиною.

​Становище, — думається мені всоте, — так собі.

​Видаю короткий сміх. Думаю, скільки можна про це думати.

​Становище так собі.

​Сміх.

​І дійсно: найгірший безхатько нам і не подумає заздрити. Опинитися безхатьком де-небудь у Нью-Йорку в тисячу разів краще, ніж тут. Там хоча б є перспектива на майбутнє. А тут перспектива — не витримати біль і скинутися вниз. Туди, де блукають мерці.

​Цікаво, думаю, Нью-Йорк ще існує? Я лише знизую плечима.

​Хоч плач, їй-богу. І я плакав, звісно, багато разів. Качався по землі, стогнав, розривав на собі сорочку, бив сосни, копав каміння й навіть гриз кору дерев... Як тільки я не намагався вгамувати цей біль від усвідомлення, що ми повністю відірвані від світу. І не виключено, що від світу, якого більше не існує.

​Можливо, залишився тільки біль. Мій біль, який на душі.

​— Ми сильніші за біль, — сказав якось Дік. А потім він починав копати сосни й кущі, волати й звинувачувати, прямо як я.

​А я йому казав те саме, прямо як він. Ніколи біль не приходив до нас одночасно. Але, може, воно й на краще.

​Зараз на душі повний штиль. Я спокійний як удав. Але пояснення цьому спокою немає. Просто, напевно, вичерпалися сили, зникла надія, і я змирився.

​Прохолодно.

​Здригаючись, кутаюся в накинуту на плечі товсту камуфльовану куртку із синюватим хутром на комірі. Куртка Діка. Моє пальто кудись поділося. Напевно, поцупили мерці. Коли туман розсіюється, вони зазирають до нас на вогник. Але не завжди.

​Узагалі, вони нас бояться.

​Поодинці з ними впоратися до смішного легко. Вони неповороткі й майже нічого не бачать. Обходиш довкола, штовхаєш у потилицю, у спину, б'єш по ногах, а він у відповідь тільки крекче щось невиразне. Відчувають вони запах живої плоті й йдуть на нього.