ПРОЛОГ

​Чоловік високого розуму здавався цілком безневинним громадянином, що крокує однією з вулиць Нью-Йорка 1876 року. Що це була за вулиця, зрозуміти важко, майже неможливо: все занадто розпливчасто і в сірих тонах. Навіть пальто на чоловікові високого розуму — сіре. Ще чорний циліндр і чорні широкі штани. Підбори його чобіт дзвінко цокали об асфальт. Здалеку долинав гучний гамір, сміх, вигуки. У міру наближення вони гучнішали.

​Чоловік високого розуму дістав із кишені годинник на срібному ланцюжку, глянув на час і прискорив крок, потім звернув праворуч.

​Можливо, це була П'ята авеню, тому що далі постала ціла вервечка особняків, приватних карет, що снували туди-сюди, та омнібусів. Коні всюди. Ще мухи й ядучий запах гною. Усе кипить і гуркоче. Люду сила-силенна, наче якесь свято. Гучний чоловічий сміх, що виражає тваринну пристрасть, і жіночий регіт, безтурботний.

​«Чоловік високого розуму» лавірував між людьми, намагаючись не торкатися навіть краєм одягу. Оминав п'яного чоловіка в сюртуку, який, тримаючись за газовий ліхтар, сував два пальці в рот, і незрозумілого кольору струмінь виривався на стіну ломбарду та тротуар. Чоловік ледве обійшов повну жінку в сукні з турнюром, яка вичитувала хлопчиська, потураючи йому розкритим парасолем. Чоловік помітив розмазану по її губах червону помаду і розтеклу туш на лівому оці. Усміхнувся.

​Затим його широкий крок перетворився на біг підтюпцем. Ланцюжок від годинника теліпався туди-сюди. На його обличчі — азарт, хвилювання. Біг він так хвилини дві. Потім зупинився, щоб озирнутися. Спадне світло газового ліхтаря пролилося на його гладко поголене обличчя. Йому було не більше тридцяти. І він пірнув у книжкову крамницю праворуч.

​Задзвонив дзвоник. Двері відчинилися й зачинилися. А «чоловік високого розуму», ніби й не біг пів хвилини тому, спокійно дихаючи, попрямував до прилавка.

​— Ми вже зачинені, сер. Вибачте, — сказав старий; він протирав ганчіркою одну з книжкових полиць. Старому було років вісімдесят або близько того. На худому тілі — біла сорочка з метеликом і тонка безрукавка. — Вибачте, я просто забув зачинити двері.

​Чоловік високого розуму безпристрасним поглядом обвів крамницю.

​— Містер Мортон, — запитав чоловік високого розуму й поклав обидві руки в рукавичках на прилавок. Обличчя його привітне. На вигляд — такий собі законослухняний, ввічливий громадянин. — Бенджамін Мортон, я правильно розумію?

​Старий підвів голову. На заклопотаному обличчі зяяли глибокі зморшки. Він раз у раз підтискав губи.

​— Містере, — сказав він, — у нас зачинено. Я ж кажу, забув зачинити двері. Тому нічим допомогти вам не можу.

​Старий прибрав убік якусь книгу й узяв із крісла піджак.

​— Ну, якщо ви не зачинили двері, значит, долею зумовлено зробити це мені.

​Чоловік високого розуму впівоберта повернувся до дверей і різким рухом, ніби запускаючи невидиму стрілу, спрямував руку до замка. Пролунало клацання. Ще один помах руки — і штори засмикнулися. Старий уже встиг одягти свій піджак, хотів був застебнути його, але, побачивши те, що відбувається, опустив обидві руки як батоги. Дар мови йому відбрало. Але він намагався вичавити кілька слів. Проте, крім «бу-бу», з його рота більше нічого не вихопилося.

​— У мене важлива справа, — нахилився трохи вперед чоловік високого розуму, потім ліг грудьми на прилавок, склавши руки в замок. — Приділите хвилинку?

​Старий витер долонею піт, що виступив на лобі. І закивав, дивлячись убік.

​— Я чекав на загрозу, — сказав він. — Уб'єте мене?

​Чоловік високого розуму розсміявся й випрямився.

​— Ну, спочатку поговоримо. Потім віддасте те, що належить мені за правом втілення. А далі подивимося.

​Старий примружив очі:

​— Я вас знаю! Почекайте, ви ж той проповідник слова...

​— Зараз мова не про це, містере Мортон! Я хочу отримати доступ до спектра. Спектра реальності. Переконаний, що він існує.

​Старий вискалився. Від слова «спектр» його обличчя обдало жаром.

​— Хочете сказати, — продовжував чоловік високого розуму, — що не маєте уявлення, про що мова? — Зітхнув. — Не будьте ви таким примітивним. Це страшенно виснажує.

​— Спектр належить виключно роду Мортонів, — протарахтів старий і різко запустив руку під прилавок. І вже за секунду він спрямував револьвер в обличчя чоловікові високого розуму. Проте останній одним потужним ударом вибив його з руки, від чого старий повалився в крісло й схопився за серце. А револьвер брязнув об підлогу й загубився між шторами.

​— Тільки тому, що ви його собі привласнили, — сказав чоловік високого розуму й за один рух абсолютно легко перескочив через прилавок. Так він і нависав цілу хвилину, обмінюючись поглядами зі слабким старим. — Револьвер — це смішно.

​Чоловік високого розуму поклав руку на горло старого, від чого той скрикнув.

​— Холодна? Кров у моїх жилах холоне, коли дорослі, освічені, цивілізовані та виховані люди демонструють свою дурість. Дурість, не викорінену, а заховану в глибині душі. І тепер усе важче її стримувати. Варто лише натиснути потрібну кнопку, і вона тут як тут. Я правий?

​Він здавлював горло старого доти, доки обличчя Бенджаміна Мортона не набрякло, укрившись червоними плямами, а відпустив, коли той почав стукати кулаком по підлокітнику крісла.