ПРОЛОГ

1

​І побачив Сатана Едемський сад і людей у ньому, і подумав: «Добре було б звести власні покої, щоб бути рівним Богові».

​Як усе чудово тут! Напоєно й солодко, як дивний сон, дарований тільки йому.

​Запах стиглої смокви та інжиру приємно вповзав у його зміїні ніздрі, і він не втомлювався принюхуватися. Аромати квітів не відпускали його, і він годинами повзав серед барвистого саду, обвивався навколо стовбурів дерев, забивався в кущі ожини, викачувався на яскраво-зеленій м’якій траві, а сонячні промені, проливаючись по лускатій шкірі, відливали глянцем.

​«Для нього цей сад тут. Для кого ж іще?» — подумав він, поки не побачив крокожного Адама, про якого зовсім забув. Десь має бути й жінка, та не видно її.

​«То що ж, не лише для мене одного цей сад тут? Чи, може, вони рабами моїми будуть?»

​І вирішив змій запитати в Адама, що й до чого. Він підповз до нього ззаду, коли Адам нахилився, узяв із землі жука-носорога, поклав на долоню й узявся із зацікавленням розглядати.

​— Адаме! — сказав змій, обвившись навколо товстої гілки лісового горіха. — Для кого Бог цей прекрасний сад створив?

​Адам, продовжуючи розглядати жука, відповів байдуже:

​— Та й не знаю. Може, для всіх.

​— Хіба? — змій наблизився до Адама, тримаючись за гілку лише одним хвостом. Так міцно, що свіжа кора з горіха сповзла в тому місці. — А може, він згадував щось про мене? Чи, може, казав, що збирається призначити тут когось старшим?

​Адам підвів голову, задумливо втупившись у далечінь, і похитав головою:

​— Ні. Не пригадую, щоб Бог казав про тебе... Ох, чекай... Казав.

​Змій ще наблизився.

​— «Не слухати тебе й не відповідати на твої запитання». Ось так він і сказав. І ще наче казав: якщо ти підійдеш, наказати тобі йти займатися своїми справами.

​Адам знову втупився в жука й усміхнувся, оголивши білі зуби.

​— Дивовижно! Знати б, де ховаються решта.

​Змій віддалився.

​— То виходить, ти тут старший? Адже він дав тобі право панувати наді мною! — голос змія став на тон вищим.

​Адам знизав плечима, повністю поглинутий виглядом жука.

​— Може, й так, — сказав він і не кваплячись рушив звивистою стежкою.

​Змій нервово обкрутився навколо гілки. Замер. Потім знову витягнувся. Кора під ним зовсім злізла й упала в кущі квітів.

​— Почекай, Адаме, почекай! — гукнув він і наблизився. — Мабуть, я знаю, де решта жуків.

​Адам зупинився й повернув голову. Порожній погляд цього оголеного чоловіка меланхолійно бігав з боку в бік.

​— Якщо вже ти старший, — продовжував змій, стрімко вигинаючись вузькою стежкою й наближаючись до Адама, — і пануєш над таким прекрасним садом, — змій став на кінчик хвоста й витягнувся вище зросту чоловіка, нависнувши над ним, — то чи не бажаєш додати до своїх володінь дещо ще? Для повноти влади, так би мовити.

​Ніздрі змія розмірено роздувалися й здувалися. Чоловік навіть відчув це тепле дихання й нахмурився.

​— Для повноти влади? — сказав він, і очі знову забігали. — Але владу тут має тільки Господь. Хіба ти не знаєш?

​Він почухав підборіддя.

​— А що стосовно жуків?

​— На півдні саду, у розколині червоної скелі, — на ходу кинув змій. — Важливо інше розуміти. Ти маєш те, що Він на тебе поклав, а я — те, що Він на мене поклав. То чи не хочеш ти поділитися тим, що покладено на тебе, а я, у свою чергу, поділюся тим, що покладено на мене?

​— І що ж покладено на тебе? Крім жуків, звісно.

​Адам присів і випустив жука на волю. Мить спостерігав, як той уповзає між стеблинками червоних і білих троянд.

​— Яблуня, — сказав змій, і очі його заблищали.

​Він обвився навколо тіла чоловіка, але не здавлював — лише почухав голову об його плече й визирнув з-за плеча. Адам, своєю чергою, повільно провів рукою по твердій, гладкій шкірі змія.

​— Яблуня, з якої вам заборонено їсти плоди, належить мені. І я, якщо схочу, можу принести з неї будь-який, найдивовижніший плід. Упевнений, ти вже пригледів для себе один...

​— Ні, — відрізав Адам. — Господь наказав не їсти...

​— Так, наказав, — одразу перебив його змій, і його луската морда тепер була за пару сантиметрів від обличчя Адама. — Тому що воно вам не належить...

​— Я хочу йти далі, — сказав Адам.

​Змій, відпустивши його, впав на землю, скрутившись спіраллю. Стирчала тільки голова.

​— Я думав, ми друзі.

​— Іди займайся своїми справами, — відрізав Адам і, не оглядаючись, побіг стежкою.

​Змій залишився на місці й вигукнув навздогін:

​— Адаме, ти нагий!

​— Не розумію, про що ти, — кинув у відповідь Адам і зник за громіздким вербовим деревом.

​«Єва, — подумав змій, — вона наївніша». І вирушив на її пошуки.