ГЛАВА 3.2

​Простягаю руку до чорного клаптя, що стирчить між розбитими цеглинами. Тягну на себе — і на світ Божий з’являється припорошена пилом чорна панамка. Я обтрушую її й натягую на голову. Добре, що вона в мене з'явилася. Тепер принаймні мене не вхопить сонячний удар.

​«Всесвіт про мене дбає», — думаю я і сміюся. І тут же помічаю, яким зловісним і неприродним здається власний сміх серед безлюдних руїн.

​Коли перевалить за полудень, туман трохи осідає і виходить сонце. На відкритій місцевості воно смалить безжально. Мій затилок припікає, попри панамку.

​Стою на купі цегли, кашляючи від пилу. Нахиляюся й починаю відкидати каміння праворуч, під уцілілий шматок стіни з віконним прорізом, де стирчать уламки скла, схожі на зуби якогось динозавра з мультиків.

​За візуальною оцінкою, спираючись на нещодавні спогади, мій дім канув у прірву. А цей, на руїнах якого я стою, належав Девіду Мону, найкращому стоматологу в нашому районі. У дитинстві мама водила мене до нього на прийом. Пам'ятаю, я завжди так нервував, що містер Мон за час сеансу перетворювався на сіру гнівну хмару. А наприкінці, коли ми з мамою збиралися йти, він відкликав її вбік і тихо щось говорив, кидаючи невдоволені погляди в мій бік. Судячи з жестів, він вичитував маму за мою поведінку.

​Думаю: чому саме це залишилося в моїй пам'яті? Не знаю. Батька геть не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що ходив до школи. Іноді перед очима виникає картина: вибігаю з класу після дзвоника і прямую до виходу на вулицю в натовпі школярів. Далі все обривається, хоч як би я намагався напружити мізки.

​Вдоволь накидавшись каміння, але так нічого нового й не відкопавши, випрямляюся і притискаю долоню до попереку. Сонце продовжує пекти в шию, і тоді я розвертаюся до нього обличчям. Намагаюся згадати обличчя матері, те, як взагалі вона виглядала, її голос... Але знову ж таки, нічого не виходить — є лише силует худенької жінки.

​Згадую слова Ніккі про те, що мама й моя сестра Ріда (виявляється, у мене є ще й сестра!) мають приїхати до нас у гості. Мені знову хочеться все кинути, навіть Діка, і якнайшвидше повернутися в спогади. Проте я гамую свій запал і продовжую розкопки, думаючи про те, що спогади можуть перетворитися на залежність і з часом затягнуть мене назовсім.

​Смерть у нашому з Діком випадку неминуча, але тепер, принаймні, можна померти не тут. Шанс на порятунок дорівнює нулю, навіть якщо нам вдасться згадати все. Звісно, мій ентузіазм — лише ілюзія. Можливо, якимось дивом нам і вдасться знайти зачіпку в минулому, яка допоможе звідси вибратися, проте надія на це прирівнюється до божевілля. Дік правий: усе це нісенітниця.

​Але щоденник пам'яті... Звідки він у нас? У мене немає жодних здогадок, а Дік не пам'ятає, хоча я й знайшов цей щоденник у кишені його куртки. На звороті блокнота (про що я згадую тільки зараз і знову випрямляюся) є ще коди — два або три. Створюється враження, що це підказки. Можливо, хтось заздалегідь знав, що ми опинимося в цьому місці...

​І ще це відчуття, ніби хтось спостерігає. Я озираюся, але нікого не бачу.

​— Нісенітниця, — хрипко кидаю я і спльовую на білий камінь густу слину з кров'ю. — Це ж не гра. Господи! — Зводжу руки до неба, але дивлюся на сонце, що засліплює мене. — Дай мені відповідь бодай раз у житті, прошу...

​Тиша.

​Зітхаю і викидаю з руки шматок цегли. Потім спускаюся вниз, спотикаючись об брукняки своїми й без того збитими босими ногами.

​— Дякую за відповідь, — бурчу собі під ніс, крокуючи дорогою й переступаючи через широкі тріщини. — Я іншого й не чекав... Досить на сьогодні розкопок! Трохи сьогодні, трохи завтра...

​«Стій».

​І я зупиняюся. Думка приходить звідкись із глибини. Це, звісно, не Бог — що йому робити на цьому зруйнованому клаптику землі? Таке зі мною й раніше бувало (не пам'ятаю де й коли, але точно бувало), та наче я списував це на інтуїцію, а іноді — на божевілля. Адже чути голоси в голові — не до добра.

​Озираюся, і сонце засліплює мене. Опускаю погляд на руїни і раптом відчуваю гостру потребу продовжити. Адже від цього залежить життя Діка. До того ж спочатку я прийшов сюди за аптечкою, проте спогади збили мене з пантелику.

​Повертаюся і продовжую розкопки, кашляючи від пилу.

​«Працюй», — знову приходить думка.

​І я працюю кілька годин, не покладаючи рук.