ГЛАВА 3.1

​– Томе, – чую, як у тумані згасає голос місіс Ендрюс. — Що з тобою... Томе... То...

​Мене страшенно нудить. Темно.

​Розплющую очі й тут же мружуся. Переді мною блакитне небо. Мені дико холодно, все тіло буквально трясе, наче при паралічі.

​Блокнот із олівцем лежить на грудях, а ноги так і звисають над прірвою. Тільки зараз розумію, на яку небезпеку наражався, залишаючись у такому становищі. Диво, що моє тіло не утягли мерці. Але, власне, мені в той момент було байдуже. Проте зараз — ні. Бо я побачив родину.

​І тепер я боюся померти.

​Я відкидаю блокнот та олівець убік, відповзаю назад і перевертаюся на живіт.

​— Томе! – надривний голос Діка. — Ти тут?

​Дивлюся на халупу крізь рідіючий туман. Усюди ця халупа; здається, ніби весь світ навколо неї крутиться.

​— Я тут, — відповідаю стиха. — Ти як?

​— Дуже хреново! — Дік надривно стогне, від чого й мені стає ніяково. До того ж у мене температура, мабуть, під сорок. Невідомо, скільки я пролежав на сирій землі.

​Кашляючи, підводжуся на ноги і, заточуючись, іду до халупи.

​— Іди переверни мене! — хрипким, як у пропойці, голосом кричить Дік. Він стогне. — Швидше!

​Кожен крок дається з неймовірним зусиллям, ноги наче бетонні. Погано зав’язані онучі сповзають, і тепер я йду майже босоніж, наступаючи на дрібні й колючі камінці та гілочки. Голова паморочиться, як із похмілля. Наслідки переходу, думаю. Занадто глибоко я пірнув у спогади.

​Невже цей клаптик землі з халупою — все, що залишилося від мого рідного Вітона? Серце відгукується гулкими ударами. Пульс прискорюється. Невже стався кінець світу, а я і Дік — єдині, хто вижив? Як же мені не хочеться в це вірити. Згадую фото і лист від Діка зі спогадів. Значить, усе-таки є ймовірність, що це інша реальність, а Вітон, з якого я щойно прибув, цілий і неушкоджений.

​Зупиняюся перед дверима халупи й озираюся. Ось там, на південь, мав би бути мій дім. Але там зараз лише прірва. А Ніккі, Денні, місіс Ендрюс... вони що?.. Господи, навіть якщо це інша реальність, мені до нестями боляче уявляти, що вони загинули.

​— Томе, твою мать! — доноситься з халупи приглушений голос Діка. — Ти навмисно мене мучиш? Іди сюди! Іди!

​Штовхаю двері. Вони зі скрипом відчиняються, і я переступаю поріг.

​Дік лежить на залізному ліжку. Пожовклий матрац майже виповз із-під нього: одна частина торкається дерев’яної підлоги, а інша все ще під задницею Діка. Він лежить на спині, звісивши забинтовану ногу. Неголене обличчя вкрите липким потом. Він дивиться на мене не кліпаючи, його груди повільно здіймаються й опускаються.

​— Я тут, Діку, — кажу і обережно піднімаю на ліжко його хвору ногу, від чого він заходиться криком. — Усе добре, друже...

​— Не схоже, друже, — стогне він, зчепивши зуби. Потім підводить голову, хапає мене за комір куртки і підтягує до себе. Його потріскані губи майже торкаються мого вуха. — Знаєш що, Томе? Ти справжнісінький покидьок! Ти мене мучиш замість того, щоб просто всадити ніж у серце.

​— Ні, — спокійно відповідаю я. — Я не можу так вчинити. По-перше, ми друзі, а по-друге, ти ще молодий.

​Дивлюся на просякнутий кров’ю бинт. Нога забинтована від коліна і до щиколотки. Дік попався в лапи однієї з тварин, що напали на нас: вона прокусила йому литковий м’яз і роздерла спину.

​— Молодий! — істеричний сміх. — Авжеж. І в мене велике майбутнє.

​Я мовчки чекаю, коли він заспокоїться і перестане верзти дурниці. Потім кажу:

​— Знаєш, я дещо згадав. Тепер вірю, що ми зможемо вибратися.

​— Це нісенітниця, всі ці спогади, — він відпускає комір моєї куртки і відвертає голову. — Подивися правді у вічі... нам ніколи не вибратися.

​На його песимізм я відмовляюся реагувати.

​— Я допоможу тобі вибратися назовні і там зміню пов’язки. Яке-не-яке, а повітря.

​Мертве повітря. Сперте. А коли спека, то й поготів задихаєшся. Проте в цю хвилину я не вважаю це чимось катастрофічним, бо в моїй душі грає надія. Я відчуваю, як глибоко вона засіла. І Дік відчуває. Це видно з його налитих гнівом і болем очей. Але байдуже. Я йому розповім те, що бачив, і він теж піднесеться духом.

​Щоб полегшити йому рухи, я насамперед розриваю сорочку в нього на грудях і акуратно знімаю її, трохи піднявши верхню частину тулуба. Потім стягую брудні штани. Зрештою він залишається в самих трусах.

— Нехай тіло подихає, рани підсохнуть, — бурмочу я.

​Потім беру його під пахви і обережно тягну до виходу. Його поранена нога волочиться по підлозі.

​— Обережніше! Обережніше! — цідить він крізь зуби. Слина, що стікає з куточка його рота, капає мені на плече.

​— Потерпи трохи, друже. У нас немає іншого виходу. Треба дати тобі раду.

​Я тащу його через поріг, і це коштує чималих зусиль. Нудота вже минула, але слабкість ще залишилася.

​— Я лише просив перевернути мене... Щоб мені легше було померти...

​Витягую his назовні і повільно кладу животом на траву. Він дихає як старий після серцевого нападу: голосно, уривчасто.