ГЛАВА 2.5

​— Томе! Томе, прокинься! — Місіс Ендрюс стоїть над столом і штовхає мене в плече. — О Боже, Томе... Що це було?

​У моїх очах сірий туман і силует місіс Ендрюс, що двоїться. У її руці склянка, і вона потроху лє воду мені на обличчя. Через хвилину, коли я протираю очі й трясу головою, туман розсіюється, і я бачу стурбоване, зблідле обличчя матері Діка.

​— Я... — говорити важко, як і дихати. Озираюся, дивуючись тому, де перебуваю. — Що зі мною було?

​Місіс Ендрюс ще якийсь час дивиться на мене з жалем. Потім ставить склянку на стіл і повільно, не зводячи з мене очей, опускається в крісло.

​— Ти почав розповідати історію з дитинства, — каже вона. — Про те, як Дік постукав до тебе у вікно вдосвіта... А потім ти відключився, чим добряче мене налякав.

​«Я був там, щойно, у тому дитинстві», — так і кортить мені сказати, але замість цього я хапаюся за кухоль із чаєм (він був уже не гарячий) і випиваю за кілька ковтків так, що він розливається по моїх щоках і шиї. Мене трясе, наче після розряду струмом. Поставивши кухоль на стіл і глибоко дихаючи, дивлюся на місіс Ендрюс, намагаючись усвідомити те, що відбувається.

​Згадую, що прийшов дізнатися про мотоцикл Діка. Так. Ще згадую, як я і Дік — на уламку землі. Цей спогад вривається як кіл у голову. Я на тому уламку сиджу і пишу код реальності. І ось я тут. Страх ніби бере мене за горло. Пронизливий, на все тіло страх.

​Я не тут, але водночас я тут: відчуваю цей світ, дихаю. То де ж я насправді? Де реальність, а де спогади?

​Від цих запитань усередині моєї голови все ніби перевертається, перетворюється на кашу. Думаю, я ось-ось з'їду з глузду, бо людина не може існувати одночасно у трьох місцях.

​Ми були дітьми. Так. Ми стежили за Френком. Усе це було чи відбувається зараз? Де джерело?

​Мені спадає на думку, що джерело мене — там, де щоденник пам'яті. Значить, на уламку. І нам із Діком хочеться звідти вибратися. Тому я й подорожую у спогадах, щоб розібратися, як це зробити.

​Так, усе так. Але я не чекав, що спогади виявляться настільки живими. Добре, треба просто до цього звикнути. Можливо, це нормально, якщо ти використовуєш щоденник пам'яті.

​Місіс Ендрюс дивиться, як я впиваюся руками у свою шевелюру. Я поводжуся так, ніби її немає поруч. Помітивши її погляд, кладу руки на стіл. Намагаючись заспокоїтися, я дихаю глибше.

​— Томе, якщо тобі зле, я можу викликати швидку, — каже місіс Ендрюс. — Ти сам не свій.

​— Ні. Я... я просто заплутався у спогадах.

​— А коли знепритомнів, теж заплутався у спогадах? — Тепер її погляд стає холодним, недовірливим.

​— Ні, — відповідаю я і підводжу голову. Волосся на моїй голові стирчить у різні боки, і я це відчуваю. І не подобаюся собі. Думаю, я маю вигляд справжнього психопата. — Тоді я втопився в них. Ніби був там. Розумієте?

​Пауза. Підібгавши губи і примруживши очі, місіс Ендрюс із хвилину вивчає мене.

​— Ти говориш як наркоман, Томе.

​— Можливо, — відповідаю я. І тут мене осяває. — У вас є ручка і аркуш?

​Вона дивиться мовчки, зітхає.

​— Зараз принесу, — місіс Ендрюс підводиться і прямує до дверей будинку.

​Я стежу за нею, повертаючи голову, потім відвертаюся, змикаю руки в замок і думаю про те, як, будучи в цих спогадах, із легкістю, не маючи щоденника пам'яті, перейшов в інші — спогади з дитинства. Потім намагаюся зібрати в голові приблизну послідовність із того, що пам'ятаю і згадав до цього моменту, але нічого не виходить.

​Обмацую твердий край столу, потім беру порожній кухоль і кручу його в руках. Усе таке тверде, відчутне. Я дихаю.

​— Ось, — рука місіс Ендрюс підсовує до мене аркуш А4 і синю ручку.

​— Пробачте, що так налякав вас, місіс Ендрюс, — кажу я, а сам думаю: чи варто сказати їй про Діка, що я бачу його тепер дуже часто? Ні. Тоді вона точно вважатиме мене божевільним.

​— Та вже нічого страшного, — вона сідає за стіл, бере кухоль, але потім зітхає і кладе його назад. Дивиться на мене пильно. — Томе, ти ж не просто так прийшов?

​— Лише дещо прояснити, — кажу і відпиваю кілька ковтків води. — Про речі Діка.

​Щойно я це сказав, у моїй голові знову починається сумбур. Згадую, що перебуваю на уламку, і те, навіщо я прийшов до місіс Ендрюс, тепер втрачає будь-який сенс.

​— Тобі потрібні речі Діка? — серйозним голосом запитує місіс Ендрюс.

​Я тут у позиції спостерігача, роздумую. Значить, напевно, небажано порушувати плин часу.

​— Ні, лише хотів дізнатися: ви часом не продали його мотоцикл і червону куртку?

​— Не продала, — просто відповідає вона. — Усе так і залишилося в гаражі. Мотоцикл, а на кермі висить куртка і шолом. Якраз перед твоїм приходом ходила туди витирати пил.

​— Ага. Ясно, — відкидаюся на спинку крісла.

​— А чому ти запитуєш?

​«Цікаво, — думаю, — а коли це відбувалося вперше, я теж утопився в дитячих спогадах і пам'ятав, що перебуваю в цей час на уламку землі?»

​— Томе, ти ще тут?