ГЛАВА 2.4

​Нам було по дванадцять, і ми відчайдушно любили стежити за сусідами. Ми — це детектив Мортон і детектив Ендрюс.

​Ось щойно зайнялося на світ, як Дік уже стояв під вікном моєї кімнати і стукав по склу тонкою гілкою сосни, бо рукою йому не дотягтися. Він стояв у низині, серед кущів та невисоких сосен, у товстій дутій куртці та шапці-вушанці. Дивився знизу вгору. В очах — азарт, нетерпіння.

​Я навстіж відчинив вікно.

​— Тобі чого в таку рань? — промовив гучним шепотом і подивився на свої руки. Дитячі, білі руки. У цю мить мені здалося, що щось не так, а потім я зрозумів, що це дежавю. — Ти знаєш, що буде, якщо тебе зараз побачить мій батько? — Я подивився на Діка, а дежавю не відступало.

​— Не побачить, — сказав таким самим гучним шепотом Дік і покрутив біноклем перед обличчям. — Дивись, що в мене є! Батьків.

​Очі мої округлилися. Я подивився на Діка, потім на бінокль і знову на Діка.

​— А що тобі буде, якщо твій батько дізнається, що ти стягнув його бінокль? — запитав я.

​Дік видерся до вікна і вхопився однією рукою за підвіконня. Я простягнув обидві руки до бінокля.

​— Та нічого не буде, — як завжди самовпевнено промовив Дік, передаючи мені бінокль.

​Я притулив штуковину до очей і заповзявся роззиратися на всі боки.

​— Лежав припалий порохом у шафі з інструментами, — продовжував Дік. — Скоріш за все, батько забув про нього.

​— Ага. Це потім видно буде, забув він чи ні, — сказав я з докором у голосі, хоча бінокль мені подобався. Він — те, що нам треба: ось побачив великі краплі нічної роси на яскраво-зеленому листі папороті, виразні нерівності на сосновій корі та довгі зелені голки, що здавалися мені такими величезними. Опустив голову з біноклем донизу — і ось: поповз мураха по пухкій вибоїстій землі, тягнучи на собі крихту хліба. Потім праворуч: тітка Мей, сусідка, погладжувала свою німецьку вівчарку. Я прокрутив коліщатко на правій очниці бінокля і крупним планом побачив каблучку з синім камінчиком на її підвінечному пальці. Трохи нижче — позіхаюча паща пса, його ікла, шорсткий язик.

​— Ну як? — Дік дістав із кишені сигарету без фільтра. Звісно ж, батькову. Мій батько не курив. Тому ми перебивалися в той час сигаретами виключно містера Ендрюса.

​— Штуковина що треба, — насупився я, дивлячись, як Дік підкурює, затуляючи вітер рукою. Спички гаснуть одна за одною, і він кидає їх просто під моє вікно. — Ні, не кури тут. Зараз батьки запах зачують. Зараз я вдягнуся, і в лісі покуримо.

​— Ладно, все одно тут вітер, — він сховав у кишеню сигарету і забрав бінокль. — Сірники хоч візьми з дому. Тут у мене пару штук залишилося.

​— Добре. А ти позбирай ті, що накидав.

​— Ладно. Але не забудь узяти ковбасу і хліб. Ти ж пам'ятаєш?

​— Так, точно.

​Я пам'ятав, що у Френка, за яким ми збиралися вести стеження, був пес, і щоб ми змогли його відвернути про всяк випадок, треба взяти щось із їжі.

​За десять хвилин ми крокували по піску серед рідкого соснового лісу. А точніше, це вже не ми, а детектив Мортон і детектив Эндрюс.

​Ще за п'ять хвилин перейшли через старі, порослі травою рейки, і тут уже вирішили, як завжди, зробити привал. Потяги давно не ходять у цьому місці, тому мы сміливо могли сидіти на шпалах і курити скільки влізе. Зазвичай це одна сигарета на двох, бо сигарети містера Ендрюса дуже міцні.

​— Іта́к, що ми маємо? — запитав я, озираючись. Обличчя моє було вкрай серйозним, тому що до того моменту я повністю занурився в образ детектива Мортона.

​— Поки що не густо. — Дік, скрививши обличчя по-дорослому, підніс сірник до сигарети і міцно затягнувся. — Наше завдання полягає в тому, щоб простежити за найзагадковішою людиною, яка живе на нашій вулиці. Ім'я його — Френк. Він відірваний від світу: живе один зі своїм псом, ні з ким не спілкується і постійно ходить до дерев'яної хижі, яку сам потайки й побудував. — Він видихнув хмару диму і закашлявся. — А точніше, досі будує. — Він зробив ще одну щільну затяжку і передав сигарету мені. — Все так, детектив Мортон? У вас є що додати? — кашляв він димом.

​— Все так, детектив Ендрюс. Додати, звісно, є що, — продовжив я. Взяв сигарету і затягнувся. Дим гіркий, табак залишався на язиці. Я видихнув дим і одночасно сплюнув з язика та губ табак. — Френк Візл живе в Вітоні на цей момент уже два роки. Одного разу він просто з'явився на нашій вулиці й почав ходити в ліс зі своїм псом, старим, чорним і облізлим. Френку дали кличку Привид, а потім — Живий Мрець. А все тому, що дійшло до того, що місцева дітвора... — я зробив паузу, знову затягнувся, дивлячись на до смішного суворе обличчя Діка. Він кивнув, уважно слухаючи і дивлячись у далечінь. — Місцева дітвора почала кидати у Френка каміння та гілки, обзиваючи його всякою гидотою, а від нього — нуль реакції. Йшов собі далі у своїх затертих до дірок синіх джинсах і камуфляжній вітрівці. Пес дріботів поруч, так само байдуже. Загалом, дивний що Френк, що пес. Щось замишляють.

​— Дивні — не те слово. Проте серед дорослих пішли чутки: нібито Френк повернувся з війни у В'єтнамі й купив будиночок у Вітоні, або ж дістався він йому від далеких родичів — тут у нас спірне питання. Але одне точно: Френк із псом — глухонімі, тому вони просто тікають, якщо щось у них кинути.

​Однак усе, що ми знали про Френка Візла, нашої цікавості не применшило. І ми вирішили вести за ним стеження. Він був ласим шматочком порівняно з іншими сусідами. Ми знали, що місіс Брайдон із 45-го будинку зраджує своєму чоловікові з містером Дуком із 47-го будинку. Габріель Гасіні з 13-го будинку, акторка театру, веде на кухні голосні розмови з самою собою, а іноді розігрує цілі вистави. Містер Ленс, п'ятдесятип'ятирічний стоматолог, часто б'є свою дружину, зате на людях вони — найщасливіша пара. І вони ж щоп'ятниці зустрічають на ганку пару молодих людей і займаються з ними груповим сексом.