ГЛАВА 2.3

​Місіс Ендрюс живе на Мейн-стріт, через чотири будинки від нашого. У неї майже такий самий будиночок у стилі Тюдорів, тільки праворуч — висока альтанка і мангал, кущі квітів і дитячий батут. Навіщо батут — незрозуміло, бо місіс Ендрюс живе сама. Газон навколо будинку ідеально підстрижений, біля гаража — статуетки казкових гномів і дитяча гойдалка. Напевно, місцева дітвора до неї часто заходить. Або все це лише пам'ять про Діка.

​Ступаю на поріг і невпевнено тягну руку до дзвоника, думаючи, що, може, не треба було приходити й шокувати жінку. Напевно вона щось запідозрить, а я раптом вирішу, що потрібно їй усе розповісти. Потім вона й сама захоче побачити людину, схожу на Діка. Почнуться запитання.

​«Ні, не розповім. Вигадаю щось інше», — думаю я і натискаю кнопку дзвоника.

​За хвилину двері відчиняє місіс Ендрюс — літня жінка невисокого зросту з темним доглянутим волоссям. Вона усміхається з якоюсь урочистістю, ніби бачить перед собою телезірку. Зуби у місіс Ендрюс відбілені, шкіра трохи засмагла. Вона завжди виглядає молодшою за свої роки. Проте очі видають вік. Втома.

​— Томе! Боже мій! Якими долями?

​— Доброго дня, місіс Ендрюс, — я усміхаюся у відповідь, — вирішив зайти на вогник.

​— Ну проходь, проходь, любий мій, — місіс Ендрюс відходить убік, і я переступаю поріг. Тоді вона зачиняє за мною двері й простягає перед собою руки: — Іди-но я обійму тебе, Томе. Ти так рідко став заходити. І підріс, дивлюся. — Сміється.

​— Думаю, я вже пішов рости вниз.

​— Та облиш. Ти молодий іще. Головне — не починати хмуритися.

​Ми обіймаємося, і я відчуваю солодкуватий запах її парфумів із ненав'язливим присмаком полуниці. Душа моя трохи стискається, адже я й справді став заходити рідше, усе більше потопаючи у своїх справах.

​Влаштовуємося ми в альтанці з іншого боку будинку. Я дивлюся на статуетки гномів праворуч від батута.

​— Живу сама, Томе, — місіс Ендрюс ставить на стіл тацю з двома кухлями чаю та соєвим печивом, — і Ліза мені каже переїжджати до неї в Чикаго. Але я не можу наважитися. Тут стільки пам'яті. Вони стали часто до мене приїздити. Привозить свого онука. І батут вона привезла. Ітан — веселий хлопчак. Ліза каже, що мені необхідна дитяча присутність. Адже після Діка дітей у мене не було.

​Ліза Мідл — ровесниця місіс Ендрюс. Колись жила в Вітоні, але пізніше поїхала до дітей у Чикаго. У них була схожа ситуація, тільки Ліза втратила не сина, а чоловіка, у досить молодому віці. Він служив у поліції й загинув під час затримання якогось чи то грабіжника, чи то ґвалтівника.

​А от батько Діка... Про нього мало відомо. Переважно те, що він пішов із родини (вийшов із дому і просто не повернувся), коли Діку було роки два чи три.

​Аромат обліпихового чаю впивається мені в ніздрі. Пам'ятаю, в дитинстві ми з Діком носили з лісу обліпиху для місіс Ендрюс, коли прогулювалися до величезного дуба, який для нас був космічним кораблем «ЗСН 31».

​Я беру кухоль і ніби відпиваю ковток дитинства.

​— Обліпиха, — кажу. — Досі наші з Діком запаси?

​Місіс Ендрюс накидає на плечі чорно-сірий плед і сідає навпроти.

​— Наносили ви з Діком чимало, та, на жаль, тепер доводиться цим займатися самій. Ну, прогулянки лісом у моєму віці дуже корисні.

​— «ЗСН 31» на місці? — запитую, а сам думаю, як підійти до потрібної мені теми.

​— Ох, — махає рукою місіс Ендрюс і регоче, — на місці! Розрісся як дикий звір. Навіть ваше гравірування залишилося. І черевик Діка на верхівці дуба. Через стільки років, уявити тільки!

​— Чотирнадцять років минуло з того часу, як мы вирішили вистежити Френка та його пса, — кажу я і відпиваю ковток чаю. Потім пильно дивлюся на місіс Ендрюс. — А якщо все-таки в Чикаго до Лізи? Хоча б на місяць? Просто щоб трохи відпустити минуле. Відновитися.

​— Не так-то це просто, Томе.

​— Я розумію.

​— Мені завжди здається, що дух його тут, зі мною. У його речах, у його кімнаті й навіть у тому черевику на дереві. Скажеш, що я живу минулим? Так. Але інакше не можу. Він був моєю єдиною дитиною, — тонка сльоза покотилася її правою щокою. Вона її тут же витерла й відпила чаю. — Шкода тільки, що вбивцю так і не знайшли. Якщо знайдуть, мені стане легше, я знаю це. Душа моя прагне бодай якоїсь справедливості. Але, на жаль, у нашому світі часто жахливі вчинки залишаються безкарними.

​Я мовчу.

​— Але не будемо про сумне, Томе, — місіс Ендрюс підсуває в мій бік тацю з печивом. — Ягоди та печиво напекла вчора, а їсти нікому. Ліза приїде тільки за тиждень.

​— Дякую, — я беру печиво, відкушую шматочок і подумки поринаю у той далекий день із дитинства, коли ми наважилися на стеження за Френком Візлом. Думки зачаровують мене й поглинають, наче ментальна вирва.

​Я дивлюся на кухоль у своїх руках, потім знову на гномів і батут, і відчуття таке, ніби втрачаю рівновагу. Спогади стають чіткішими.

​Відчутними на дотик?

​Так, щось прояснюється в свідомості.

​Я не тут.