ГЛАВА 2.2

​Вмостившись у вітальні на дивані, я набираю номер Ріди. Вона відповідає після третього гудка.
​

— Алло, — сонно, хрипко вимовляє Ріда.
​

Я ж очікував почути зовсім інший тон: трохи роздратований, такий, що демонструє небажання зі мною розмовляти, — як це найчастіше й бувало, бо Ріда вважає мене занудою. Вона про це неодноразово заявляла привселюдно. Тільки мати й затикала їй рота.
​

— Це я, Том, — різко відповідаю. Скоріше за інерцією. Бо з Рідою у нас завжди розмова коротка й різка. А тон підготований заздалегідь, вироблений часом. — Привіт.
 

​— Привіт, Том. А я дивлюся — номер невідомий. Телефон нещодавно змінила і номери ще не переписала.
 

​Я не висловлюю свого невдоволення вголос, хоча й почуваюся ображеним. Буває, що у родичів, навіть найближчих, твій номер збережений без імені. Буває, що ти їм не надто цікавий. А от щодо телефона вона, найімовірніше, збрехала.
​

Я запитую:
 

— Як мама?
 

​— У лікарні, зі зламаною ногою, але жити буде. Загалом, легко відділалася. Пару метрів прокотилася на капоті жовтого таксі, коли переходила дорогу в недозволеному місці.
 

​Я видихаю напругу і лягаю на диван, не скидаючи пальта. Думаю про те, що, судячи з голосу, ставлення Ріди до мене за той час, поки ми не спілкувалися, змінилося. Тепер, можливо, я перестав здаватися їй занудою. Значить, я набув певної цінності.
 

​— Але тепер вона як ніколи хоче додому, — веде далі Ріда. І я помічаю, що так, у її голосі немає й краплі образи. Навпаки, він доволі привітний, від чого я теж холону. — Каже, що скучила за Вітоном, за сосновим лісом. Але найбільше — за вами. Дала вчора мені гроші, щоб до від'їзду я купила для Денні новий велосипед. Я...
​

Ріда раптом замовкає. З трубки долинає шелест і шурхіт.
​

— Але ж у Денні є велосипед, — кажу.
​

— Одну секунду, Том... 
 

​В очікуванні, поки Ріда шукає щось по той бік дроту, у моїй свідомості знову виринає Дік. А точніше — лист і фотки, які він передав через Еклі.
 

​«Тобі це не сподобається. Але ти змушений будеш це прийняти».
«Дивись на всі боки. І будь вкрай обережним».
«...за тобою стежать...»
«...вони не зовсім люди...»
«Приходь до хатини Френка за три дні після того, як Ріда тобі дещо передасть»...
​

Мені нестерпно кортить поставити Ріді запитання про Діка. Але краще почекаю, поки вона сама до цього підведе.
 

​Знову думаю, що нівроку Еклі жарт закрутив. Але потім мене осяває: припустімо, Еклі зробив фотки через фотошоп, купив маску. Але звідки йому знати про хатину Френка? Про Ріду? І щиро кажучи: звідки він дізнався, у якій куртці ходив Дік і на якому мотоциклі їздив? Еклі у Вітоні ніколи й не був. Принаймні, наскільки мені відомо.
​

Звісно, це безглузда ідея — думати, що Еклі здатний на такі масштабні розіграші. Звісно. Але більше припускати нічого.
 

​Тут мене осяває. Підхоплююся з дивана, притискаючи до вуха телефон, і думаю, що треба сходити до місіс Ендрюс.
​

— Точно! Точно! — не стримавшись, вимовляю я вголос. — Чому одразу це в голову не прийшло?
​

У цю мить страх, що за мною стежать, тимчасово відступає: поява Діка, листи, фотки здалися мені незначними. Мабуть, через те, що я був удома, а вдома я завжди заспокоююся і стаю розважливішим. Тепер мною рухає інтерес, а не страх. До того ж револьвер усе ще був зі мною, і це додавало сміливості.
​

— Том! Ти ще тут? — запитує Ріда.
​

— Так, так, я слухаю!
​

— Тут тобі дещо передали. Посилка на твоє ім'я. Не знаю, чому на цю адресу, але менше з тим. Я її не відкривала. Ти подзвонив, і я от згадала. Привезу завтра...
​

— Що там? Можеш надіслати фото?
​

— Можу. Але...
​

— Ладно, — кажу я. Краще нехай не відкриває посилку. Можливо, про Діка вона нічого й не знає. — Потім сам гляну.
​

— Добре. Бо тут шифр. Код знаєш, судячи з усього, тільки ти.
​

Я помовчав кілька секунд. Код?
​

— Ах, код... Знаю, звісно, — кажу і дивлюся у вікно, як Денні з кислим мінгом змітає з доріжки пісок. — Згадав зараз...
​

— Добре. Я дзвонила сьогодні Ніккі. Загалом, завтра ми будемо.
​

— Так, чекаємо на вас. До завтра, — кажу я.
​

— Бувай.
​

Я виходжу з дому і прямую до дороги. Але Ніккі мене зупиняє.
​

— Ти куди так поспішаєш? — гукає вона.
 

​Я озираюся. Закінчивши із пранням, Ніккі стоїть навпроти гаража з пультом у руках і чекає, поки ролетні ворота відчиняться до кінця.
​

— До місіс Ендрюс, — кажу їй. Денні тим часом притуляє віника до стіни будинку і забирається в пісочницю до знудженого Терренса. — Хочу глянути, чи цілий ще мотоцикл Діка.
​

Ніккі зітхає і повертає до мене невдоволене обличчя.
​

— Я думала, ти заспокоївся щодо цього. То був просто дуже схожий на Діка чоловік!