ГЛАВА 2.1

Наш з Ніккі будинок у стилі Тюдорів здіймається за двісті метрів від окраїни лісу, і сонце вже повністю визирає з-за хмар, коли я виходжу на дорогу.
 

Постукуючи ногами по асфальту, щоб струсити пісок з туфель, здалеку спостерігаю, як Денні грається в пісочниці з сусідським хлопчиком Терренсом, а Ніккі розвішує білизну. Тулі, наш пес, лежить під вікном і гризе свій пошарпаний м'яч. Тулі ще молодий та енергійний — цуценя німецької вівчарки. Минулого літа Денні приніс його з вулиці й попросив залишити. Ми, звісно, не могли відмовити, хоча Ніккі спочатку й висловила невдоволення, побоюючись, що він задушить її котів. Їх у нас було аж три: сніжно-біла Інді, рудий гладкий Хорст і чорно-білий Іан. Тулі котів не кривдив, вочевидь відчуваючи настрій Ніккі на такий випадок, але часто з азартом дивився в їхній бік.
 

Мене ніхто не помічає, коли я йду узбіччям дороги, хоча й чутно цокання стертих підборів туфель. Я рухаюся якомога тихіше. Не без зусилля волі відкидаю сум'яття, що коїться в моїй голові, і біля самого будинку підкрадаюся, мов шпигун. І лише срібний револьвер відтягує праву кишеню мого пальта.
 

Проходжу повз Денні й Терренса, приклавши вказівний палець до носа. Денні дивиться здивовано, але розуміє, в чому річ, і закриває долонею рот Терренсу. Затамувавши подих, підходжу до Ніккі й закриваю їй руками очі. Вона завмирає, обхопивши  миску з білизною.
 

– Розвідник так собі, – каже вона жартівливим голосом. – Твій запах мені відомий. І я бачила, як ти вийшов з лісу.
 

Ніккі розвертається, і ми цілуємося.
 

– Уже можна розмовляти? – вигукує Денні. Він завжди щось каже, коли ми починаємо цілуватися.
Ніккі відсторонюється і повертається до нього й Терренса:
 

– Можна. Тобі ніхто не забороняв.
 

– Ага, – каже Денні з удаваною образою. – А як же.
 

– Я, як завжди, не врахував деталі. Запах — елементарна зачіпка. – Тримаю Ніккі за талію. – Сьогодні вирішив раніше. Втомився чомусь...
 

– Я ж бачу, що останнім часом ти постійно літаєш у хмарах. – Обличчя Ніккі стає серйозним. – Тебе щось турбує?
 

Я зітхаю.
 

– Ні. Все гаразд. Просто немає бажання сьогодні працювати. Жахливо хочеться побути вдома. До того ж план з продажів на цей тиждень я вже виконав.
Ніккі не зводить з мене похмурого запитального погляду. І далі йде питання, якого я чекав.
 

– А де машина? – запитує вона мене, але повертається до Денні. – Я просила не розсипати пісок за межі пісочниці! Віник у зуби й уперед.
 

– Я не навмисно. Це все Терренс: він бере і згрібає мені пісок під ноги, щоб поставити свої фігурки на рівну поверхню. – озивається Денні. – Тату, ти купив нову рибку в акваріум?
 

– Ти сам не хочеш пересісти на мій бік, – відповідає Терренс. – Там, де ти сидиш, можна побудувати замок.
 

Чорт, а про рибку я зовсім забув (зате не забув купити револьвер). Кожної п'ятниці нова рибка – така була умова Денні. А все тому, що Терренс, за словами Денні, тихцем згодовує рибок нашим котам. Але Терренс стверджує, що це неправда.
 

– Та вас не зрозумієш, – кричить їм Ніккі й повертається до мене. – З самого ранку сперечаються, де будувати замок, а де ставити радар. – Пауза. – То чому ти пішки?
 

– Машина на станції техобслуговування, проблеми з трамблером, заберу ввечері або вранці, – відпускаю Ніккі й прямую до пісочниці.
 

– Ріда телефонувала, — каже мені в спину Ніккі. — Хоче приїхати завтра.
 

Я завмираю на півдорозі й розвертаюся кругом.
 

– Та ну! І саме тобі подзвонила. Ось так.

— Так. 

— Несподівано.

– Буде правильно, якщо ти їй подзвониш. Думаю, у неї не легкі часи.

Ріда — це моя рідна старша сестра. Ми з нею, на цей момент, не бачилися близько чотирьох років. І під час нашої останньої зустрічі (на дні народження Денні) між нами стався невеликий скандал. Ріда вважала й висловилася з цього приводу, випивши достатньо вина, що я недостатньо хороший батько і син.

«До матері можна приїжджати частіше, зважаючи на її стан, — сказала тоді Ріда, — а сім'ю ти не можеш забезпечити належним чином, бо недостатньо стараєшся. У тебе ілюзорний погляд на життя. Подумай про це, Томе».
 

Я подумав і сказав, що вона виглядає як повія. І що треба мати не ілюзорний погляд, щоб прийти на день народження до маленької дитини в одязі трохи більш відвертому, і не висловлюватися за столом, принижуючи рідного брата.
 

Тоді Ріда схопила свою чорну сумочку з блискітками й покинула мій дім.
 

Потім Ніккі сказала, щоб я подзвонив і вибачився. Але я не мав такого бажання. Не тільки через цю ситуацію, а й через те, що вона ніколи не була мені сестрою, як належить. Ще зі школи в її голові були самі хлопці. Ріда завжди була гарна собою. І пам'ятаю, будучи дитиною років десяти, до нас додому потайки завжди приходив якийсь новий хлопець. Вони з Рідою підкуповували мене цукерками, щоб я нічого не розповідав батькам. Я не розповідав.
 

Але зрештою Ріда завагітніла у п'ятнадцять і покинула школу. На диво, їй трапився хлопець, який не покинув її, дізнавшись про вагітність. Клінт, здається. Вони з Ридою одружилися й виховували малого Луїса. Коли Луїсу виповнилося десять, Клінт зник безвісти.