ГЛАВА 1.4

​О 13:02 я виходжу з поїзда на станції «Вітон» і, похнюпивши голову, прямую через вокзал у натовпі покірних громадян.
​

Припускаю, що виглядаю я як темна примара. Затворник. І почуваюся таким самим — відірваним від світу. Проходячи повз дзеркальний рекламний щит, бачу, яке в мене розпатлане волосся, я згорблений, погляд похмурий, руки в кишенях чорного пальта. Мені здається, саме так виглядають маніяки. Відчуваю відразу до самого себе і думаю: пора дати собі раду. Краще викинути з голови марення, яке зі мною почало коїтися.
​

Боже, навіщо я купив цей револьвер? Шевелюру я пригладжую раз по раз, а вона все одно стирчить.
 

​Проходячи через турнікет, подумки дякую небесам, що він не працює, тому що права рука в кишені пальта нервово перебирає ключі від машини, а та, що в іншій кишені, стискає руків'я револьвера. Ще там лежить лист і фотки, які я мав спалити, проте вирішив їх зберегти як доказ того, що я не божевільний. Це на той випадок, якщо Ніккі вирішить відправити мене до психіатричної лікарні. До того ж привід є.
​

Виходжу з вокзалу і ховаю лист з фотографіями у задню кишеню джинсів. На певний час про це краще забути. Моя машина стоїть на парковці, але вирішую їхати на таксі через те, що в листі було сказано, ніби за мною можливо стежать і мені загрожує небезпека. Не маю уявлення, хто за мною може стежити, але вирішую перестрахуватися.
​

Схоже на те, що в мене потроху їде стріха. Але цей лист... я ж його не писав. Проте той факт, що вчора Дік з'являвся у Вітоні, можу зафіксувати тільки я. Труснувши головою, спускаюся вниз сходами, думаючи, що за якусь добу я перетворився на смикану і сповнену забобонів людину.
​

Хочу якнайшвидше опинитися вдома. Там усе стає на свої місця. Думаю викласти Ніккі все як є. Покажу фотки і лист. Я потребую її підтримки, як власного подиху.
 

​Прямую до єдиного таксі, яке бачу на парковці.
​

— Добрий день, — кажу я повнуватому, трохи сутулому таксисту. Він порпається під капотом свого жовтого таксі, потім повертається до мене. — Підкинете до дому?
 

— Стрибай, — відповідає таксист. — Перевіримо заодно, як ця матінка заведеться.
 

— Щось серйозне?
 

— Трамблер барахлить. Але, думаю, зараз заведеться.
 

— Давайте перевіримо, — кажу я і сідаю на заднє сидіння.
 

​Поки таксист закриває капот і витирає руки, я пробігаю поглядом по перехожих: по-перше, щоб переконатися, що ніхто за мною не стежить, а по-друге, думаю, що раптом знову побачу Діка. Але навколо звичайне життя.
 

​Через десять хвилин таксі під'їжджає до будинку, але я вирішую не поспішати і виходжу трохи раніше, біля повороту на лісову стежку, що веде до моєї хижі. Я збираюся сховати там револьвер, щоб його раптом не знайшла Ніккі.
 

​Підходячи до хижі, перед моїм уявним поглядом знову виринає Ніккі, яка кладе квіти на мою могилу. І я подумав, що це був жорстокий вчинок з боку Діка — надсилати мені таке фото. Хіба не достатньо просто могили? Дуже мені це все не подобалося, ніби сам Бог насміхається з мене. Нікому б не побажав, щоб його друг воскрес із мертвих. Або, гаразд, прийшов з іншого виміру. Мабуть, це прямий шлях до божевільні.
 

​Я зупинився перед дверима зрубного будиночка і прислухався — чи ніхто за мною не стежить. Стиснув у кишені револьвер, обернувся. Навколо самі сосни і пісок, усіяний довгими голками та шишками. Вдалині тихо шумить струмок.
​

Мене знову обсідають думки, що мене втягнули в чужу гру. Я як хлопчисько пішов на повідку і купив револьвер, з якого і стріляти-то не вмію. Та це бісів розіграш! І я починаю голосно сміятися. Думаю, що ніякий Дік не повертався, згадую: нещодавно бачив у торговому центрі силіконові маски, які майже не відрізнити від справжнього людського обличчя.
 

​Та це запросто міг бути сам Еклі. Звісно! Все логічно, адже це він приніс мені лист нібито від Діка. Який же я наївний дурець. Завтра вихідний скасується. Піду тільки заради того, щоб притиснути до стіни цього Еклі Стрюка і приставити до його голови револьвер (виключно жарту ради. Разом і посміємося, якщо Еклі буде до сліз), який він мені й порадив купити.
​

Штовхаю двері хижі, вони зі скрипом відчиняються, і я заходжу. У ніздрі вдаряє запах пахощів та сирої деревини. Світла тут немає, тільки те, що проникає крізь два вікна. Сотні годин я провів тут у медитації, але умиротворенішим не став.
​

На стінах висять малюнки — ті самі, які малював мій батько. На них всюди я: дитина, юнак, дорослий. Ось я вітаюся з собою-дитиною. А ось я сиджу на краю землі, зарослий, брудний. Сиджу, звісивши ноги вниз, і пишу щось у блокноті. Останнє мені дуже знайоме. Десь я це бачив.
​

Дежавю прошибає мене. Я стою як укопаний, дивлячись на цю картину, і думаю, що приблизно так люди й божеволіють. Вони починають помічати навколо дивні речі, а ніхто їм не вірить.
​

Дивна іронія: думаю, батько залишив мені ці картини, а Дік (якщо виключити, що це розіграш Еклі) передає мені фото і каже, що я існую в інших вимірах. Всередині все рушиться. Розумію, що, можливо, батько хотів мені сказати те ж саме. Він помер, коли мені було три. Як він міг передбачити, яким я буду в дорослому віці? Аж до одягу.
​

Під стіною, на стільці, лежить мій складений спортивний костюм для бігу, а під стільцем — жовто-сині кросівки. Підходжу, змітаю на підлогу костюм і сідаю на стілець. Дихання, озноб, серце гулко стукає, маючи намір вистрибнути з грудей. Долоні потіють.
​