ГЛАВА 1.2

П'ятого грудня я, Ніккі та наш п'ятирічний син Денні виходимо з супермаркету з повним візком покупок.
 

Прямуючи до нашої «Хонди Експіріенс», я мимохіть помічаю, як на парковку повільно заїжджає чорний спортивний мотоцикл. За кермом сидить чоловік у срібному шоломі та червоно-білій шкірянці. Він зупиняється за кілька машин від нашої, але з мотоцикла не злазить і шолома не знімає. Глушить двигун і дивиться в наш бік, звісивши руки й спустивши одну ногу на асфальт.
 

Коли ми підходимо до машини, він знову повертається в наш бік. Однак я не надаю цьому жодного значення і, відчинивши Ніккі з Денні задні дверцята салону, кочу візок до багажника, щоб перевантажити продукти.
 

Відчиняю багажник, відчуваючи на собі цей свердлячий погляд звіддалік. Хапаючись за ручки пакета з продуктами, мене раптом осяює: шолом, куртка, мотоцикл... усе це мені знайоме. Їзда на мотоциклі була пристрастю мого покійного друга, Діка Ендрюса. А після його смерті мати, місіс Ендрюс, заховала в гаражі все, що належало синові.
 

Справа в тому, що Діка Ендрюса вбили пару років тому. Тринадцять ножових ран у живіт. Вбивцю так і не знайшли. Я був на його похоронах. Цілував його в чоло на прощання. Бачив, як ридала його мати. А потім довго не міг прийти до тями.
 

І от тепер за моєю спиною — людина в такому самому одязі і на такому самому мотоциклі. Фігура — викапаний Дік. Таких збігів просто не буває.
 

Залишивши пакети, я різко повертаю голову в бік мотоцикліста. Саме в цю хвилину голова в шоломі відвертається, а сам мотоцикліст витягує ключ із замка запалювання, підводиться, спираючись на керівник, і, перекинувши ногу, ставить мотоцикл на підніжку.
 

Це або збіг, або місіс Ендрюс продала речі покійного сина, а той, хто все це купив, нап'яв на себе весь комплект і тепер роз'їжджає. Бо схожість аж занадто разюча. Та останнє припущення я відкидаю одразу, а друге розвіює сам мотоцикліст, знявши шолом і прикріпивши його до бака.
 

Фірмова посмішка, великі зелені очі дивляться спідлоба. Секунди три. Але цього вистачило, аби спантеличити мене вщент. У нового Діка — тонкий шрам під правим оком, ніби його провели ручкою, в якій закінчилася паста, і кремезна, доволі мускулиста статура. Його вигляд і вкрай поважний вираз обличчя здатні дратувати будь-кого, хто не зносить пихи. Покійний же Дік мав худорляву статуру, шраму не було, і всміхався він частіше за будь-кого з тих, кого я зустрічав.
 

Та хоч би які відмінності між ними були, я все одно бачу перед собою одну й ту саму людину.
 

Мене кидає в жар.
 

Мені холодно.
 

Жар.
 

Проводжу рукою по волоссю, чуючи власне калатання серця. Спиною повзуть мурашки.
 

— Діку? — кажу я хрипко, ледь чутно. І повільно рушаю в його бік.
 

Він ще кілька секунд пронизує мене погляду — тим самим, мудрим, наче знаючим більше за решту, погляду, який мене часто дратував, але не тепер, — а потім широким кроком прямує до супермаркету.
 

Я — за ним.
 

— Молодий чоловіче! — кричу навздогін.
Він обертає голову, наче злодій. Секундний рух. І прискорює крок.
 

— Зачекайте! Одну хвилинку...
 

Дік переходить на біг і зникає за дверима супермаркету.
 

Коли я забігаю слідом, серед полиць і десятків людей, що метушаться, не можу відшукати його погляду. Стою, крутячи й нахиляючи голову, оглядаючи територію супермаркету. Дихання моє від легкого бігу й хвилювання стало уривчастим.
 

— Усе гаразд, сер? — підходить до мене охоронець із кучерявим волоссям, що вибивається з-під краю кашкета. — Когось загубили?
 

Моє обличчя виражає сум'яття, як у людини, в якої вкрали щось дороге серцю. Тож, коли я повертаюся до охоронця, він опускає погляд і відступає на крок назад, наче з моїх очей вилітають стріли.
 

— Щойно! — голосно, поступово втрачаючи самовладання, кажу я. — Щойно сюди забіг чоловік у червоно-білій куртці! Куди він подався?!
 

Молодий охоронець на секунду оглядає поглядом територію безкрайнього супермаркету і, протяжно вдихнувши повні легені повітря, знову повертається до мене.
 

— Ця людина щось скоїла...? — каже він.
 

— Поки що він нічого не скоїв! — Мене всього трусить, долоні потіють. Я зчіплюю руки перед собою, охоплений несамовитим нетерпінням і навіть жагою вдовольнити свою цікавість. — Але мені конче потрібно його побачити! Передайте по рації, щоб переглянули камери! Якщо вас це не обтяжить!
 

Вираз обличчя охоронця стає до болю кислим. Відійшовши вбік, він починає тихо говорити в рацію. А я чекаю, затамувавши дух. І саме в цю хвилину починаю почуватися божевільним. Думаю, що мені все просто привиділося: людина, схожа на Діка, дивилася на мене, бо я дивився на неї, коли йшов до машини. До того ж таких курток і мотоциклів у місті може бути сотні.
 

«Боже, — думаю, ляснувши себе тильною стороною долоні по лобі, від чого охоронець хмуриться й схиляє голову вправо, — який же я дурень. Це просто збіг. Дуже точний, гострий, але все ж збіг».
 

З рації долинає тріскотливий шум і сичавий, нерозбірливий голос. Охоронець дивиться на мене з нещирим жалем.