ГЛАВА 1.1

​Дивлюся вниз: там густий непроглядний туман, а під ним — світ мертвих. Досі ніяково від цієї думки, попри те, що я і Дік перебуваємо тут досить давно. І нам не вибратися з цього клаптика землі, який відірваний від основної ділянки планети. Учора я обійшов його навколо всього за годину, крокуючи по краю.

​Загалом, ми зовсім самі і йти, окрім світу мертвих, нам нікуди. Їжі та води дедалі менше. Може, на тиждень. Але неподалік є зруйновані будинки, і я щодня займаюся розкопками. Ходжу, знаєте, як на роботу: з собою у мене зазвичай пляшка води, полотняна сумка і думки про швидку кончину.

​Зітхаю і озираюся довкола, на туман, що піднімається над уламком землі та хатиною. Вітерець із легким душком гнилої людської плоті намагається ворухнути мою немиту, злиплу шевелюру, проте вона наче воском полита. Сиджу я, знаєте, на самому краєчку землі, підмостивши під задницю шматок трухлявої дошки. Мені вже не страшно, що я можу зірватися вниз.

​Чхаю. Раз, другий, третій.

​Витираю рукавом соплі, а рукав — об край штанів. У моїх побитих до крові руках потріпаний жовтий блокнот і чорний олівець. Дивлюся на нього, не наважуючись відкрити. Потім посмоктую вказівний палець, із якого сочиться кров. Іншою рукою проводжу по шорсткій обкладинці щоденника, де золотавими витіюватими літерами виведено: «Щоденник пам'яті».

​Я думаю, що це щоденник когось із моїх родичів, бо на першій сторінці вказане моє прізвище: «Щоденник пам'яті Браяна Мортона». А я, Том Мортон, витягнув його з кишені куртки мого друга Діка Ендрюса, який зараз лежить при смерті в тій хатині за моєю спиною.

​Становище, — думається мені всоте, — так собі.

​І справді: найгірший безхатько нам і не подумає заздрити. Опинитися безхатьком десь у Нью-Йорку в тисячу разів краще, ніж тут. Там бодай є перспектива на майбутнє. А тут перспектива — не витримати болю і кинутися вниз. Туди, де блукають мерці.

​Хоч плач, їй-богу. І я плакав, звісно, багато разів. Качався по землі, стогнав, розривав на собі сорочку, гатив сосни, копав каміння і навіть гриз кору дерев... Як тільки я не намагався вгамувати цей біль від усвідомлення, що ми повністю відрізані від світу.

​З часом почало виходити. Тільки іноді біль повертається. Але вже не такий сильний.

​— Ми сильніші за біль, — сказав якось Дік. А потім він заходився копати сосни та кущі, репетувати й звинувачувати, просто як я.

​А я йому говорив те саме, просто як він. Ніколи біль не приходив до нас одночасно. Але, можливо, воно й на краще.

​Зараз на душі повний штиль. Я спокійний як удав. Але пояснення цьому спокою немає. Просто вичерпалися сили, зникла надія, і я змирився.

​Прохолодно. Здригаючись, кутаюся в накинуту на плечі товсту камуфляжну куртку із синюватим хутром на комірі. Куртка Діка. Моє пальто кудись поділося. Напевно, сперли мерці. Коли туман розсіюється, вони заглядають до нас на вогник. Але не завжди.

​Взагалі-то, вони нас бояться.

​Поодинці з ними впоратися до смішного легко. Вони неповороткі й майже нічого не бачать. Обіходиш навколо, штовхаєш у потилицю, в спину, б'єш по ногах, а він у відповідь лише крехче щось невиразне. Відчувають вони запах живої плоті і йдуть на нього.

​Штани у мене товсті, ватяні. І це вже моє надбання. Кілька днів тому я їх зняв із убитого, тоді ще живого мерця. Потім скинув його з урвища. Взуття на ньому не було. Усі вони ходять босі, от і мої ноги теж босі (не пригадаю, де загубив свої черевики), лише ганчір'яні онучі, з яких стирчать брудні пальці з довгими чорними нігтями.

​Взагалі, ні я, ні Дік не пам'ятаємо, як опинилися на цьому уламку землі, де навколо лише прірва. Задовольняємося тим, що маємо: наші імена, короткі спогади з дитинства та дорослого життя. Настільки короткі, що важко їх якось пов'язати. Іноді нам навіть здається, що спогади наші не про нас, а лише уривки зі снів. А сни тут дивні, абсурдні, але яскраві, хоч книжку за ними пиши. Думаю, туман уплинув на нашу пам'ять. Іншого пояснення у мене немає.

​Проводжу рукою по своєму зарослому обличчю, облизую потріскані губи із солоним присмаком крові й відкриваю блокнот. З чого почати? Рука із затиснутим між пальцями олівцем трясеться. Я вожу по сторінці, де написані дати, а напроти дат — початок якоїсь події. «Коди реальностей» — написано на самому початку сторінки.

​Божевілля?

​Так. Усе це божевілля.

​Дивлюся на п'яте грудня. Там написано: «Рівновага. Початок шляху нового часу». Мені чомусь, суто інтуїтивно, здається, що треба почати саме звідси.

​Сподіваюся, встигну здійснити подорож чиєюсь пам'яттю, поки голод і спрага не доведуть мене до крайньої межі. А потім спущуся в світ мертвих. Там хоча б умирати буде веселіше. Вступлю в битву з мерцями, голодний, знесилений.

​А Дік... мені здається, він скоро помре. Учора його побила юрба мерців, поки я ходив на розкопки.

​Втрачати нам уже нічого.

​Тремтячою рукою я перевертаю блокнот догори дриґом і відкриваю на останній сторінці. Там є порожні колонки, над якими вказано, що тут потрібно ввести код. Я і виводжу семизначний код, потім малюю стрілочку і пишу число, місяць і рік, у які хочу зануритися. Я обираю п'яте грудня — найперший спогад, сподіваючись, що він прокриє мені завісу того, як ми сюди потрапили.

​Число і місяць можуть бути лише ті, які вказані на першій сторінці.

​Під колонками написано: «Якщо ви введете дату і код, які не відповідають тим, що зберігаються в щоденнику, то ризикуєте опинитися за межами семи реальностей, звідки виходу немає».

​Зітхаю і пишу число та код, уважно звіряючи з першою сторінкою.

​Переді мною все вкривається ряботинням і розпливається. Мене тягне вперед. Відчуття, ніби я гумова людина, яку вирішили розтягнути.

​Мене нудить.