ПРОЛОГ

Людина високого розуму здавалася цілком безпечним громадянином. Він крокував однією з вулиць Нью-Йорка 1876 року. Що то була за вулиця, зрозуміти важко, майже неможливо: усе занадто розпливчасте і в сірих тонах. Навіть пальто на людині високого розуму — сіре. Ще чорний циліндр і чорні широкі штани. Підбори його чобіт дзвінко цокотіли по бруківці. Звіддаля долинав гучний гомін, сміх, вигуки. У міру наближення вони зростали.
 

Людина високого розуму дістала з кишені годинник на срібному ланцюжку, глянула на час і прискорила крок, потім звернула праворуч.
 

Можливо, то була П'ята авеню, бо його погляду відкрилася ціла низка особняків, приватних карет та омнібусів, що снували туди-сюди. Коні всюди. Ще мухи й різкий запах гнойовиська. Усе кипить і гримотить. Народу безліч, наче якесь свято. Голосний чоловічий сміх, що виказував тваринну хіть, і безтурботний жіночий хохіт.
 

Людина високого розуму лавірувала між людьми, намагаючись не торкатися навіть краєм одягу. Обминула п'яного чоловіка в сюртуку, який, тримаючись за газовий фонар, заштовхував два пальці до рота, і незрозумілого кольору струмінь вихоплювався на стіну ломбарду й тротуар. Людина ледь обступила огрядну жінку в платті з турнюром, яка соромила хлопчиська, тицяючи на нього розгорнутою парасолькою. Людина помітила розмазану по її губах червону помаду й розпливлу тушь на лівому оці. Посміхнулась.
 

Потім широкий крок перейшов у легкий біг. Ланцюжок від годинника метлявся туди-сюди. На обличчі — азарт, хвилювання. Бігла так хвилини дві. Потім зупинилася, аби озирнутися. Спадаюче світло газового фонаря впало на її гладко виголене обличчя. Їй було не більш як тридцять. І вона шугнула до книгарні праворуч.
 

Задзеленчав дзвоник. Двері відчинились і зачинились. А «людина високого розуму», ніби й не біг хвилину тому, спокійно дихаючи, рушила до прилавка.
 

— Ми вже зачинені, сер. Перепрошую, — сказав старий; він протирав ганчіркою одну з книжкових полиць. Старому було років вісімдесят чи близько того. На худому тілі — біла сорочка з краваткою-метеликом і тоненька безрукавка. — Вибачте, я просто забув замкнути двері.
 

Людина високого розуму байдужим погляттям обвела книгарню.
 

— Містере Мортон, — спитала людина високого розуму й поклала обидві руки в перчатках на прилавок. Обличчя приязне. На вигляд — такий собі законопослушний, чемний громадянин. — Бенджамін Мортон, я правильно розумію?
 

Старий підняв голову. На стривоженому обличчі залягли глибокі зморшки. Він раз по раз стискав губи.
 

— Містере, — мовив він, — у нас зачинено. Я ж кажу, забув замкнути двері. Тож нічим вам допомогти не можу.
 

Старий відклав якусь книжку і взяв із крісла піджак.
 

— Що ж, якщо ви не замкнули двері, то, мабуть, долею накреслено зробити це мені.
 

Людина високого розуму напівобернулася до дверей і різким рухом, ніби пускаючи невидиму стрілу, метнула руку до замка. Почувся щиглик. Ще один змах руки — й шторки засунулися. Старий уже встиг накинути піджак, хотів було застебнути його, та, побачивши те, що діється, опустив обидві руки, мовби ті сосиски. Мову йому відняло. Він силкувався вимовити кілька слів. Та, крім невиразного «бу-бу», з рота нічого більше не випало.
 

— У мене важлива справа, — людина високого розуму нахилилася трохи вперед, потім лягла грудьми на прилавок, склавши руки в замок. — Приділите хвильку?
 

Старий витер долонею пот, що виступив на чолі. І закивав, дивлячись кудись убік.
 

— Я очікував погрози, — сказав він. — Уб'єте мене?
Людина високого розуму засміялась і випросталась.
 

— Ну, спершу поговоримо. Потім віддасте те, що належить мені за правом утілення. А далі побачимо.
Старий звузив очі:
 

— Я вас знаю! Заждіть, ви ж той проповідник слова...
 

— Зараз не про це, містере Мортон! Я хочу здобути спектр.
 

Старий вищирився. Від слова «спектр» обличчя йому обпекло жаром.
 

— Хочете сказати, — провадила людина високого розуму, — що ви й гадки не маєте, про що мова? — Зітхнула. — Не будьте ж таким примітивним. Це до нестями виснажує.
 

— Спектр належить винятково родові Мортонів, — затараторив старий і різко сягнув рукою під прилавок. І вже за секунду цілив револьвером просто в обличчя людини високого розуму. Та одним потужним ударом вибила зброю з руки, від чого старий упав у крісло і вхопився за серце. А револьвер дзенькнув об підлогу й загубився між шторами.
 

— Тільки тому, що ви його собі прибрали, — сказала людина високого розуму й одним рухом цілком невимушено перескочила через прилавок. Так вона й нависала цілу хвилину, обмінюючись поглядом із заслабленим старим. — Револьвер — це смішно.
 

Людина високого розуму поклала руку на горло старого, від чого той скрикнув.
 

— Холодна? Кров у моїх жилах холоне, коли дорослі, освічені, цивілізовані й виховані люди показують свою глупоту. Глупоту, не викорінену, лише сховану в глибині душі. І дедалі важче її притримувати. Достатньо натиснути потрібну кнопку — і вона тут-таки. Я правий?
 

Вона стискала горло старого, аж доки обличчя Бенджаміна Мортона не набрякло, вкрившись червоними плямами, та відпустила, коли той почав бити кулаком по підлокітнику крісла.