ПРОЛОГ

​​Чоловік високого розуму здавався цілком безневинним громадянином, що крокує однією з вулиць Нью-Йорка 1876 року. Що це була за вулиця, зрозуміти важко, майже неможливо: все занадто розпливчасто і в сірих тонах. Навіть пальто на чоловікові високого розуму — сіре. Ще чорний циліндр і чорні широкі штани. Каблуки його чобіт дзвінко цокали об асфальт. Здалеку доносився гучний гамір, сміх, вигуки. У міру наближення вони зростали.
​

Чоловік високого розуму дістав із кишені годинник на срібному ланцюжку, глянув на час і прискорив крок, потім звернув праворуч.
​

Можливо, це була П'ята авеню, тому що моєму погляду постала ціла вервечка особняків, приватних карет, що снували туди-сюди, та омнібусів. Коні всюди. Ще мухи і ярий запах гною. Все кипить і гуркоче. Люду сила-силенна, наче якесь свято. Гучний чоловічий сміх, що виражає тваринну пристрасть, і жіночий регіт, безтурботний.
 

​«Чоловік високого розуму» лавірував між людьми, намагаючись не торкатися навіть краєм одягу. Оминав п'яного чоловіка в сюртуку, який, тримаючись за газовий ліхтар, сував два пальці в рот, і незрозумілого кольору струмінь виривався на стіну ломбарду та тротуар. Чоловік ледве обійшов повну жінку в сукні з турнюром, яка вичитувала хлопчиська, потураючи йому розкритим зонтом. Чоловік помітив розмазану по її губах червону помаду і розтеклу туш на лівому оці. Усміхнувся.
 

​Затім його широкий крок перетворився на біг підтюпцем. Ланцюжок від годинника теліпався туди-сюди. На його обличчі — азарт, хвилювання. Біг він так хвилини дві. Потім зупинився, щоб озирнутися. Спадне світло газового ліхтаря пролилося на його гладко поголене обличчя. Йому було не більше тридцяти. І він пірнув у книжкову крамницю праворуч.
 

​Задзвонив дзвоник. Двері відчинилися і зачинилися. А «чоловік високого розуму», ніби й не біг пів хвилини тому, спокійно дихаючи, попрямував до прилавка.
​

— Ми вже зачинені, сер. Вибачте, — сказав старий; він протирав ганчіркою одну з книжкових полиць. Старому було років 80 або близько того. На худому тілі — біла сорочка з метеликом і тонка безрукавка. — Вибачте, я просто забув зачинити двері.
 

​Чоловік високого розуму безпристрасним поглядом обвів крамницю.
​

— Містер Мортон, — запитав чоловік високого розуму і поклав обидві руки в рукавичках на прилавок. Обличчя його привітне. На вигляд — такий собі законослухняний, ввічливий громадянин. — Бенджамін Мортон, я правильно розумію?
 

​Старий підвів голову. На заклопотаному обличчі зяяли глибокі зморшки. Він раз у раз підтискав губи.
​

— Містер, — сказав він, — у нас зачинено. Я ж кажу, забув зачинити двері. Тому нічим допомогти вам не можу.
​

Старий прибрав убік якусь книгу і взяв із крісла піджак.
​

— Ну, якщо ви не зачинили двері, значить, долею зумовлено зробити це мені.
​

Чоловік високого розуму впівоберта повернувся до дверей і різким рухом, ніби запускаючи невидиму стрілу, спрямував руку до замка. Пролунало клацання. Ще один помах руки — і штори засмикнулися. Старий уже встиг одягти свій піджак, хотів був застебнути його, але, побачивши те, що відбувається, опустив обидві руки як ті сосиски. Дар мови у нього відняло. Але він намагався вичавити кілька слів. Проте, крім «бу-бу», його рот більше нічого не зронив.
​

— У мене важлива справа, — нахилився трохи вперед чоловік високого розуму, потім ліг грудьми на прилавок, склавши руки в замок. — Приділите хвилинку?
​

Старий витер долонею піт, що виступив на лобі. І закивав, дивлячись убік.
​

— Я чекав на загрозу, — сказав він. — Уб'єте мене?
​Чоловік високого розуму розсміявся і випрямився.
​

— Ну, спочатку поговоримо. Потім віддасте те, що належить мені за правом втілення. А далі подивимося.
​

Старий примружив очі:
​

— Я вас знаю! Почекайте, ви ж той проповідник слова...
​

— Зараз мова не про це, містер Мортон! Я хочу отримати доступ до спектру. Спектру реальності. Переконаний, що він існує.
​

Старий вискалився. Від слова «спектр» його обличчя обдало жаром.
​

— Хочете сказати, — продовжував чоловік високого розуму, — що не маєте уявлення, про що мова? — Зітхнув. — Не будьте ви таким примітивним. Це страшенно виснажує.
​

— Спектр належить виключно роду Мортонів, — протарахтів старий і різко запустив руку під прилавок. І вже за секунду він спрямував револьвер в обличчя чоловікові високого розуму. Проте останній одним потужним ударом вибив його з руки, від чого старий повалився в крісло і схопився за серце. А револьвер брязнув об підлогу і загубився між шторами.
​

— Тільки тому, що вы його собі привласнили, — сказав чоловік високого розуму і в один рух абсолютно легко перескочив через прилавок. Так він і нависав цілу хвилину, міняючись поглядом зі слабким старим. — Револьвер — це смішно.
​

Чоловік високого розуму поклав руку на горло старого, від чого той скрикнув.
​

— Холодна? Кров у моїх жилах холоне, коли дорослі, освічені, цивілізовані та виховані люди демонструють свою дурість. Дурість, не викорінену, але заховану в глибину душі. І тепер усе важче її стримувати. Варто лише натиснути потрібну кнопку, і вона тут як тут. Я правий?
​