Початок

 Золоті очі та білий попіл
​У величному королівстві, що височіло серед вічнозелених гір і похмурих скель, народився спадкоємець трону — принц Еріан із роду Вейлів.
​Його мати була дивовижною, неземною красунею. Вона мала розкішне біле довге волосся, що сяяло на сонці мов срібло, глибокі блакитні очі, в яких відбивалося безхмарне небо, та тендітну, витончену талію. Але справжнім її скарбом було серце — вона вирізнялася неймовірною, майже святою добротою, зігріваючи теплом кожну живу душу в замку. Батько ж, чинний король, мав сувору і владну зовнішність: пронизливі золотисті очі та смоляно-темне волосся.
​Маленький Еріан дивовижним чином поєднав у собі батьків і матір. Від батька він успадкував зовнішність — темне волосся та ті самі глибокі золотисті очі, що дивилися на світ із пронизливим блиском. Проте душа його була маминою: він виріс надзвичайно добрим, чуйним і щирим хлопчиком.
​Його дитинство минуло в розкішних, але суворих стінах родового замку, серед книг, тренувань і затишних вечорів під материнською опікою. Проте щастя виявилося крихким. Коли Еріану виповнилося лише три роки, його мати раптово померла.
​На їхній чоловічий рід віддавна тяжіло давнє, непохитне прокляття. Династія була приречена: жоден чоловік із їхньої крові не міг мати довгих і щасливих стосунків. Якщо жінка залишалася поруч із правителем надто довго, на неї чекала неминуча загибель. Смерть матері у трирічному віці принца була водночас і рідкістю (адже до цього вона дивом прожила з королем аж три роки), і трагічною закономірністю, до якої звикли в цій родині.
​Коли Еріану виповнилося десять років, король уперше серйозно поговорив із сином у тиші спорожнілої бібліотеки.
​— Мій хлопчику, наша кров — це отрута для тих, кого ми любимо, — промовив старий король, дивлячись на сина своїми холодними золотистими очима. — Прокляття нашого роду не щадить нікого. Будь-яка жінка, яка зв'яже своє життя з нами, зрештою згорить у вогні цього фатуму. Твоя мати тримала нас у світлі три роки, перш ніж темрява забрала її. Запам'ятай це і ніколи не дозволяй нікому наближатися до свого серця надто близько.




Бал, вогник у темряві та холод у погляді
​Попри батькові перестороги, доля розпорядилася інакше. У десятирічному віці на великому королівському балі принц Еріан, намагаючись триматися осторонь від галасливого натовпу, зайшов до старовинної бальної галереї. Там при місячному світлі стояла юна принцеса — його ровесниця, яка з цікавістю розглядала стародавні карти.
​Коли вона обернулася, їхні погляди зустрілися. Замість того, щоб тремтіти чи кланятися, вона зухвало підняла підборіддя і першою заговорила:
— Теж ховаєшся від цих нудних танців і фальшивих посмішок?
​Еріан здивовано блимнув своїми золотистими очима, а потім на його обличчі з'явилася щира усмішка. Вони проговорили до самого ранку, і між ними зав'язалося те глибоке почуття, яке мало пройти крізь усі випробування.
​Після тієї першої дитячої зустрічі доля розвела їх у різні боки. Минуло кілька років, протягом яких Елеон і принцеса не бачилися взагалі. Вона росла у своєму королівстві, огорнута турботою, тоді як він занурювався у похмурі будні спадкоємця трону, де кожне слово було виваженим, а кожен крок — під прицілом придворних інтриг.
​Проте час невблаганно йшов вперед. Одного вечора старий король, чиє здоров'я вже починало здавати позиції, викликав сина до своїх покоїв і завів розмову, яка лякала Елеона найбільше:
​— Ти вже не хлопчик, Елеоне, — промовив монарх, дивлячись на нього важким, виснаженим поглядом. — Тобі потрібно думати про майбутнє королівства, про власне життя і, найголовнее, про спадкоємців. Корона не може залишитися порожньою.
​Думка про спадкоємців пекла зсередини. Елеон надто добре пам'ятав прокляття їхнього роду — той невидимий зашморг, що забирав кожну жінку, яка наважувалася залишитися поруч. Проте політична необхідність і тиск батька не залишали вибору: йому довелося розпочати пошуки нареченої та думати про майбутнє шлюбне укладення.
​І от, на одному з урочистих прийомів, де збиралася вся вища знать, їхні шляхи знову перетнулися.
​Вона змінилася за ці роки: дитяча зухвалість поступилася місцем витонченій грації та гордому, дещо таємничому погляду. Вони не бачилися так довго, що спочатку ледь впізнали одне одного в сяйві кришталевих люстр. Але їхнє повільне зближення почалося саме з того вечора — з випадкових поглядів, коротких реплік, кинутих крізь натовп, і таємних розмов у затінках старовинного парку. Вони пізнавали одне одного наново, крок за кроком стираючи межі між минулим і сьогоденням, не відаючи, що це повільне зближення стане найнебезпечнішою і найпрекраснішою грою їхнього життя 

​Тієї ночі сад палацового парку пахв нічною прохолодою і вологими трояндами. Тікаючи від задушливої атмосфери балу та нав'язливих поглядів придворних, вони випадково опинилися в затінку старої мармурової альтанки, прихованої від чужих очей густим плющем.
​Світло мільйонів зірок ледь падало на їхні обличчя. Тиша між ними була наповнена напругою — такою густою, що здавалося, її можна різати ножем.
​— Де ти був усі ці роки, Елеоне? — її голос звучав тихо, ледь заглушуваний шелестом листя. Вона зробила крок ближче, дивлячись йому просто в очі. — Я шукала твої золотисті очі у натовпі кожного разу, коли відкривалися двері великої залі. Але бачила лише чужого, холодного короля.
​Елеон різко відвернувся, стиснувши пальці на кам'яному поручні альтанки так, що побіліли кістячки. Йому було боляче чути ці слова, бо кожне її нагадування про минуле розривало крижаний панцир, який він вибудовував роками.
​— Я був там, де намагався врятувати нас обох від майбутнього, якого ти не знаєш, — його голос тремтів, видаючи внутрішню бурю. — Ти не повинна була повертатися, принцесо. Тобі треба було триматися якомога далі від мого королівства.
​Вона не злякалася його суворого тону. Навпаки, зробила ще один крок — настільки близько, що він відчув тепло її дихання. Її погляд був сповнений такої чистої, беззаперечної віри, якої він не бачив ні в кому іншому.
​— Я не хотіла триматися далі, — прошепотіла вона, торкаючись кінчиками пальців його рукава. — Я пам'ятаю того хлопчика, який посміхався мені в дитинстві. Я бачу, що ти все ще живий під цією кригою. Чому ти відштовхуєш мене? Чому ховаєшся?
​Цей дотик став останньою краплею. Елеон більше не міг тримати стіну. Він різко обернувся, схопив її за плечі — не жорстоко, але з відчайдушною силою людини, яка стоїть на краю прірви, — і зазирнув у її очі з таким болем, від якого кров холола в жилах.
​— Тому що я тебе знищу! — випалив він, і в цьому зізнанні лунав весь розпач його роду. — На моєму домі, на моїй крові лежить давнє, безжальне прокляття. Жодна жінка не може бути в безпеці поруч зі мною. Моя мати... вона згоріла у вогні цього фатуму після трьох років мого життя. Якщо ти залишишся зі мною, якщо дозволиш мені торкнутися твого серця — я вб'ю тебе. Моє кохання — це смерть. Тож скажи мені: ти все ще хочеш бути зі мною?


ОЗДІЛ V. Подих на краю прірви
​Тиша, що запала в альтанці після його зізнання, здавалася оглушливою. Листя над їхніми головами шелестіло від нічного вітру, а в золотистих очах Елеона читався такий дикий, неподілений біль і страх — страх не за себе, а за неї, — що будь-яка інша на її місці вже давно б відсахнулася у жаху.
​Але вона не зрушила з місця ані на міліметр.
​Її погляд був світлим і безстрашним. Повільні рухи її тендітних рук порушили напругу: вона підняла долоні й ніжно торкнулася його холодних, напружених щік, туди, де під шкірою пульсувало гаряче життя.
​— Якщо твоє кохання — це смерть, — прошепотіла вона, і в кожному її звуці дзвеніла абсолютна, незламна рішучість, — то я готова померти в твоїх обіймах. Краще згоріти поруч із тобою, Елеоне, ніж жити вічно в крижаному холоді без тебе. Хіба ти не розумієш? Ти боїшся прокляття, але найбільше прокляття для тебе — це карати себе самотністю.
​Елеон задихнувся від її слів. Усередині нього, під роками вибудуваними шарами криги та цинізму, щось із тріском обірвалося. Захисні бар'єри, які він зводив десятиліттями, розсипалися на попіл від цього простого, але смертельно небезпечного тепла.
​Більше не в силах стримувати бурю, що розривала його зсередини, він різко притягнув її до себе. Його губи знайшли її губи в поцілунку — такому жорсткому, відчайдушному й гарячому, наче полум'я того самого меча, що охороняв його спокій. У цьому поцілунку не було ніжності казок; це був крик душі людини, яка наважилася кинути виклик самій долі.
​Вони порушили головне табу свого роду. Вони переступили межу, з якої не було вороття.
​Але десь там, у темних коридорах палацу та серед збуджених вулиць столиці, заздрість і вороги вже готували свої отруйні стріли, не відаючи, що цей небезпечний зв'язок незабаром стане іскрою, яка запалить полум'я не лише в їхніх серцях, а й по всій країні