Володар Крижаного Спокою

  Майя стояла посеред нескінченних стелажів бібліотеки, стискаючи в руках Книгу Справжніх Почуттів. Сторінки під її пальцями пульсували ледь помітним теплом, наче в паперовому серці билося життя. Але слова, які щойно відкрив їй Бібліотекар  застигли в повітрі важким туманом.

— Отже, Заметіль — це не просто негода? — прошепотіла Майя. — Це його воля?

— Король Тіней не був злим, коли закладав перший камінь Міста Срібних Дахів, — тихо відповів Бібліотекар, гортаючи величезний фоліант з історією заснування. — Він любив це місто понад усе. Він виковував кожен шпиль, кожну ринву, кожен вітраж із чистого натхнення. Він хотів створити рай на землі, де краса ніколи не в'яне. Він підвів очі на дівчинку: — Але Майє, він побачив те, що розбило йому серце. Він побачив, як люди, звикнувши до розкоші срібних дахів, перестали помічати захід сонця. Він побачив, як закохані перестають цінувати ніжність, бо вважають, що вона буде вічною. Він злякався, що байдужість зруйнує його творіння швидше за час. І тоді він вирішив: якщо кохання не може бути вічно палким, нехай воно стане вічно незмінним. Він заморозив їхні серця, щоб вони ніколи не охололи, але й ніколи більше не зігрівали.

   Майя підійшла до вікна. Над містом знову кружляла біла імла. Люди ходили з ідеальними, але нерухомими обличчями. Вони не сварилися, але й не сміялися. Це був бездоганний, мертвий спокій.

— Я маю йти туди, — впевнено сказала Майя. — До Срібного замку на вершині гори. Якщо він збудував це місто з любові, він має згадати, що таке справжнє життя.

   Шлях до вершини гори виявився набагато складнішим, ніж здавалося з вікна бібліотеки. Що вище піднімалася Майя, то густішою ставала Заметіль. Але це був не звичайний сніг. Кожна сніжинка була схожа на маленький крижаний кристал, усередині якого застигла якась мить: чиясь посмішка, забуте слово «дякую» або тепло маминої руки. Король Тіней збирав ці миті, як дорогоцінне каміння, забираючи їх у людей. Майя відчувала, як холод підбирається до її власного серця. Її кроки ставали важчими, а думки — сірими. «Навіщо йти далі? — шепотів вітер. — Тут так спокійно. Ні болю, ні розчарувань. Просто засни, і ти станеш частиною вічної краси». Але дівчинка міцніше притиснула до себе Книгу Справжніх Почуттів, зібралася з силами і пішла далі.

    Замок Короля Тіней височів над хмарами. Він був побудований із прозорого льоду та чистого срібла. Усередині не було жодного звуку, крім кришталевого передзвону бурульок. У головній залі, на троні, що нагадував застиглий водоспад, сидів Король. Його обличчя було прекрасним і суворим, а очі — немов два глибоких колодязі, затягнуті кригою. Навколо нього кружляли тіні — це були спогади про часи, коли місто ще вміло відчувати.

— Ти прийшла просити про відлигу? — голос Короля пролунав, як тріск льоду на річці. — Маленька дівчинко зі Срібних Дахів, ти не розумієш, що я зробив для вас. Я врятував вас від знецінення. Я подарував вам вічність без втрат. Майя зробила крок вперед, і під її ногами заскрипіла паморозь.

— Ви подарували нам клітку, Ваша Величносте. Ви так боялися, що ми станемо байдужими, що самі зробили нас такими. Люди не цінують срібло не тому, що вони погані, а тому, що воно не дихає. Король Тіней підвівся. Його плащ із зоряного пилу зметнувся вгору.

— Ти зухвала. Ти хочеш, щоб вони знову відчували біль? Щоб вони знову забували про вдячність? — Я хочу, щоб вони мали вибір, — відповіла Майя. Вона відкрила Книгу Справжніх Почуттів на сторінці, де зберігався спогад про першу весну міста. — Дивіться!

  Зі сторінок книги почало вириватися золотаве світло. Це було не просто світло — це був аромат мокрої землі, звуки першої грози та смак стиглих яблук. Це були «неідеальні» почуття: сум за минулим, хвилювання перед невідомим, щире каяття.

  Король Тіней здригнувся. Світло книги торкнулося його рук, і срібні обладунки почали танути.

— Це... це неможливо, — прошепотів він. Його голос більше не був холодним, у ньому почулася стареча втома. — Я будував це місто, щоб врятуватися від власної самотності. Я думав, якщо все буде ідеальним, я нарешті заспокоюсь.

Майя підійшла ближче і взяла Короля за руку. Його долоня була крижаною, але вона не відпустила її.

— Ви не самотні, доки у вас є серце, яке може боліти за інших. Ви створили красу, але дозвольте їй жити і вмирати, як і всьому в цьому світі. Саме в цьому і є благо — знати, що кожна мить неповторна саме тому, що вона може закінчитися.

  Король подивився на місто далеко внизу. Срібні дахи виблискували в променях штучного світла. Потім він подивився на дівчинку, чиї очі світилися справжньою, живою сміливістю.

— Нехай буде так, — зітхнув він. Король Тіней підняв свою срібну палицю і з силою вдарив нею об крижану підлогу. Замок здригнувся. Величезна Заметіль, що віками кружляла навколо гори, раптом зупинилася, а потім почала опадати м'яким, теплим дощем.

 Того вечора Місто Срібних Дахів змінилося назавжди. Лід на вікнах розтанув, відкриваючи справжні кольори фіранок і тепле світло камінів. Люди на вулицях раптом зупинилися. Вони дивилися один на одного, і в їхніх очах з'являлися сльози — перші справжні сльози за багато років. Хтось обійняв старого друга, хтось вперше за довгий час відчув голод, а хтось — неймовірну вдячність за те, що просто може дихати.

  Король Тіней не зник. Він залишився у своєму замку, але тепер він не посилав замети. Він став Хранителем Пам'яті. Кажуть, що тепер, коли хтось у місті відчуває надто велику байдужість, він посилає легкий срібний вітерець, який нагадує: «Цінуй цей момент, бо він ніколи не повториться».