Розділ 2. Серце Чорної гори

Розділ 2. Серце Чорної гори

Земля здригнулася вдруге.
Цього разу поштовх був настільки сильним, що з краю високої скелі посипалося дрібне каміння. Воно покотилося вниз, підстрибуючи на виступах, і зникло в темряві ущелини.
Король Стас інстинктивно схопився за руків'я Левового Ікла.
Поряд із ним стояв Драко.
Величезний чорний дракон підняв голову до неба. Його золоті очі, які ще кілька годин тому палали кривавим світлом, тепер уважно вдивлялися в далекі Чорні гори.
Здавалося, він щось відчував.
Щось таке, чого не могли зрозуміти люди.
— Ти теж це почув? — тихо запитав король.
Драко не повернув голови.

Із його широких ніздрів вирвалися два тонкі струмені диму.
Десь далеко, за темними гірськими вершинами, пролунав глухий гуркіт. Він нагадував грім, але був надто рівномірним.
Один удар.
Пауза.
Другий.
Ще одна пауза.
Третій.
Стас насупився.
— Це не землетрус.
Орест, який стояв трохи позаду, поправив перев'язь меча.
— Можливо, прокинувся старий вулкан. У Чорних горах їх чимало.

— Вулкани не дихають так рівномірно.
Король замовк.
Він і сам не міг пояснити, чому порівняв дивний звук із диханням.
Проте саме це слово здалося йому найточнішим.
Драко раптово розправив крила.
Вітер із такою силою вдарив у лицарів, що Оресту довелося прикрити обличчя рукою.
— Обережніше, крилата горо! — сердито буркнув він.
Дракон навіть не глянув на нього.
Натомість опустив величезну лапу на кам'янисту землю й провів гострим кігтем три глибокі борозни.
Потім торкнувся кігтем їхніх верхівок.
Вийшло три гострі вершини, з'єднані однією лінією.

Стас присів.
— Три гори?
Драко повільно підняв голову.
— Три вершини... — замислено повторив король.
Орест нахилився над малюнком.
І раптом його обличчя змінилося.
— Три Зубці.
— Що?
— Старий прикордонний перевал. На північному сході від замку. Там стоїть покинута сторожова вежа. Мій батько колись служив у ній.
Король поглянув на дракона.
— Ти хочеш, щоб ми пішли туди?
Драко важко видихнув і знову подивився на Чорні гори.

Відповідь не потребувала слів.
Стас підвівся.
— Оресте, збирай людей. Нам потрібно повернутися до твердині.
— А з ним що робити?
Командир кивнув на дракона.
Стас подивився на могутню істоту, яка височіла над ними, наче жива башта.
— Він піде з нами.
Орест повільно заплющив очі.
— Сподіваюся, народ у нас сьогодні добре спить.
— Після трьох драконів над замком? — усміхнувся король.
— Тоді сподіваюся, хоча б ніхто не визирне у вікно.

Але навіть Стас не міг уявити, наскільки важкою виявиться ця ніч.
Левова твердиня зустріла свого короля запахом диму, мокрого каменю та обгорілого дерева.
На внутрішньому подвір'ї працювали десятки людей. Одні передавали відра з водою, інші розбирали уламки зруйнованої оборонної башти. Ковалі встановлювали тимчасові металеві кріплення на пошкоджених воротах.
Біля стін сиділи поранені лицарі.

Лікарі обережно перев'язували їм руки й обличчя, обробляли опіки настоями цілющих трав.
Стас спішився біля головних сходів.
— Скільки постраждалих? — запитав він Ореста.
— Дванадцятеро поранених. Троє тяжко. Двох вартових досі шукають під уламками північної башти.
Король стиснув щелепи.
Перемога над Драко раптом здалася йому набагато меншою.
Дванадцятеро поранених.
Двоє зниклих.
Десятки зруйнованих домівок за мурами.
І все це через магію невідомого ворога.
Він підійшов до молодого лицаря, який сидів біля колони. Тому перев'язували плече.

— Як тебе звати, воїне?
— Данило, ваша величносте.
— Скільки тобі років?
— Двадцять два.
— Сильно болить?
Хлопець спробував усміхнутися.
— Тільки коли дихаю.
Стас опустився перед ним навпочіпки.
— Ти сьогодні добре бився?
— Я... я навіть не встиг вихопити меча. Дракон ударив у башту, і мене засипало камінням.
— Ти був на своєму посту?
— Так, ваша величносте.
— І не втік?
— Ні.
Король поклав руку на його здорове плече.
— Тоді ти виконав свій обов'язок. Не всі битви виграють мечем.
Він підвівся й звернувся до лікарів:
— Кожен поранений повинен отримати найкращу допомогу. Якщо бракує ліків, відкрийте королівські запаси. Якщо бракує місця, звільніть гостьові покої.
— Але, ваша величносте... — почав один із придворних управителів.

Стас повернувся до нього.
— Щось не так?
— Королівські покої призначені для високоповажних гостей.
— Тоді сьогодні в нас будуть високоповажні гості.
Король показав на поранених.
Управитель більше не заперечував.
Саме в цю мить із зовнішнього подвір'я долинув несамовитий крик.
— ДРАКОН!
Потім ще один.
— ЗНОВУ ДРАКОН!
Загриміли мечі.
Хтось перекинув відро з водою.
Поранені почали схоплюватися зі своїх місць.

Стас кинувся до воріт.
Над зовнішньою стіною повільно піднімалася величезна чорна голова.
Драко.
Він зупинився на широкому скелястому майданчику за замковим ровом і тепер із цікавістю розглядав людей.
На його шиї більше не було зачарованого обруча.
Золоті очі спокійно стежили за метушнею.
Але для наляканих жителів це не мало значення.
Вони бачили істоту, яка ще сьогодні вдень спалювала їхні укріплення.
Кілька лучників уже натягнули тятиви.
— НЕ СТРІЛЯТИ! — наказав Стас.

Лицарі завмерли.
Король вийшов уперед.
— Цей дракон більше не наш ворог.
У натовпі почулося обурене бурмотіння.
— Але ж він спалив башту!
— Мій брат ледь не загинув!
— Як можна йому довіряти?!
Стас підняв руку.
— Я не прошу вас забути те, що сталося. І не прошу відразу повірити йому.
Він подивився на Драко.
— Але сьогодні я дізнався, що дракони нападали не з власної волі. Ними керувала темна магія.
Натовп затих.