Розділ 1. Пробудження драконів

Розділ 1. Пробудження драконів
У Диких землях навіть гори мали свої таємниці.
Старі люди казали, що колись, задовго до появи перших людських королівств, ці землі належали істотам, чиї імена давно стерлися з пам'яті світу. Вони залишили після себе величезні кам'яні споруди, загадкові символи на скелях і легенди, які матері пошепки розповідали дітям холодними зимовими вечорами.
Та найбільше легенд існувало про драконів.
За Великими горами, там, де закінчувалися дороги мандрівників і навіть найсміливіші картографи залишали на пергаменті порожні місця, простягався край, який називали Дикими землями.
Тут височіли гори, що своїми гострими вершинами розтинали хмари. Могутні водоспади зривалися зі скелястих урвищ, наповнюючи глибокі долини нескінченним гуркотом. Прадавні ліси приховували звірів, яких не зустрінеш більше ніде у світі, а вузькі гірські стежки могли привести мандрівника як до казкових долин, так і до загибелі.

Посеред цього суворого, але прекрасного краю височів величний замок.
Його світлі кам'яні стіни виростали просто зі скель, а високі вежі із синіми гостроверхими дахами здіймалися над хмарами. Величезний міст з'єднував замок із гірською дорогою, а під його мурами, зриваючись у безодню, ревли водоспади.
Коли сонце сходило над горами, золотаве проміння торкалося найвищої башти, і тоді здавалося, що весь замок сяє.
Його називали Левовою твердинею.
На багряних прапорах, які майоріли над баштами, було зображено золотого лева — символ мужності, честі та незламної волі.
Саме звідси правив Дикими землями король Стас.

Він був не схожий на тих правителів, які проводять своє життя серед розкоші, бенкетів і лестощів придворних.
Стас любив свої землі. Любив прохолодний вітер, що приносив запах гірських сосен. Любив шум річок, ранковий туман над долинами й гучний сміх дітей, які бігали вулицями столиці.
Та найбільше він цінував людей, що довірили йому свої життя.
Король був високим, міцним чоловіком із коротким русявим волоссям, проникливими синіми очима та охайною бородою. На його обличчі вже з'явилися перші зморшки — не від старості, а від численних битв, тривожних ночей і рішень, які доводилося ухвалювати.
У бою він носив темні обладунки, оздоблені золотими зображеннями левів. На плечах лежало густе темне хутро, а за спиною розвівався важкий багряний плащ із вишитим золотим левом.

На поясі короля висів меч, відомий серед лицарів як Левове Ікло.
Легенда свідчила, що його викували з металу, який упав із неба під час великої зоряної ночі.
Чи була ця історія правдою, ніхто достеменно не знав.
Але всі знали інше.
Меч ніколи не підводив свого володаря.
І хоча король Стас переміг багатьох ворогів, існувала одна загроза, перед якою були майже безсилі навіть найміцніші мури.
Дракони.

Того вечора сонце повільно ховалося за далекими гірськими вершинами.
У великій тронній залі Левової твердині панувала тиша.
Крізь високі вікна проникало м'яке помаранчеве світло. На кам'яних стінах висіли прапори із золотими левами, а величезні смолоскипи відкидали рухливі тіні на підлогу.
Король Стас сидів на троні, уважно вислуховуючи старого чоловіка в простому селянському вбранні.
— Ваша величносте, — промовив селянин, схиливши голову, — весняна повінь зруйнувала міст біля нашого села. Тепер ми не можемо возити зерно на ринок. А королівські збирачі податків уже вимагають сплатити належне.
Стас трохи нахилився вперед.

— Як називається твоє село?
— Ясенів Брід, ваша величносте.
— Скільки родин там живе?
— Майже пів сотні.
Король замислився.
— Скажи мені, добрий чоловіче, — запитав він, — як ваші діти пережили минулу зиму?
Селянин опустив очі.
— Нелегко, мій королю. У деяких хатах хліба ледь вистачало.
Стас підвівся.
— Тоді чому я маю забирати у вас останнє?

Він повернувся до свого радника.
— Звільнити Ясенів Брід від податків до наступного врожаю. Відправити теслярів і каменярів відбудувати міст. А із замкових комор виділити двадцять мішків зерна.
Селянин впав на коліна.
— Ваша величносте! Я навіть не знаю, як вам віддячити!
— Знаєш, — тихо відповів король. — Повернися додому. Обійми дітей. І зроби так, щоб цієї зими ніхто у твоєму селі не залишився голодним.
Селянин витер очі рукавом.
Саме за такі рішення народ і любив свого короля.
Коли двері зали зачинилися, до трону підійшов сивобородий лицар у темних обладунках.

Це був Орест — командир королівської варти, старий бойовий товариш Стаса.
Вони разом пройшли не одну війну.
Орест мав глибокий шрам над лівою бровою, важкий погляд і звичку завжди стояти так, щоб бачити всі входи до приміщення.
— Ти знову віддав більше, ніж отримав, мій королю, — промовив він.
Стас усміхнувся.
— А хіба королівство стає багатшим, коли його люди голодують?
— Ні, — визнав лицар. — Але наші запаси не безмежні.
— Отже, доведеться берегти їх розумніше.
Орест хотів щось відповісти, але раптом замовк.

Його погляд ковзнув до високих вікон.
— Ти це відчуваєш?
Король теж повернув голову.
Ззовні долинув дивний звук.
Спочатку він нагадував далекий гуркіт грому.
Потім — протяжне виття вітру між гір.
Але за мить обоє зрозуміли, що це було щось інше.
Щось живе.
Щось величезне.
Орест повільно поклав руку на руків'я меча.
— Невже знову?..
Король підвівся й підійшов до вікна.
Далеко за кордонами королівства чорніли гори, над якими почали збиратися неприродно темні хмари.

Саме там лежала земля, куди не наважувалися заходити навіть найдосвідченіші мисливці.
Чорні гори.
Місце, яке в давніх літописах називали Колискою вогню.
Уже багато років дракони час від часу нападали на Дикі землі.
Вони з'являлися без попередження.
Іноді посеред ночі, коли люди мирно спали у своїх домівках.
Іноді вдень, коли сонце яскраво світило над полями.
Спочатку над горами з'являлися чорні крапки.
Потім небо затуляли величезні крила.