РОЗДІЛ 39. ФОРПОСТ

Без Шедоу доводиться подорожувати на своїх двох. Хоча таке тренування корисне для м'язів. Цікаво, як він там? Чи відчув моє пробудження? Звичайно, питання риторичне. Я можу в будь-який момент встановити з ним зв'язок через духовну матрицю, але поки рано. Слід трохи освоїтися перед воскресінням. 

Соколи постійно патрулюють навколишню територію. За кілька кілометрів до цілі зупиняюся. Зважаючи на «мирну атмосферу» планети, не хочеться отримати кулю від якогось роззяви, який вирішив погратися в героя.

Слід детальніше познайомитися з місцевими. Заховавшись у найближчих заростях, викликаю голографічну панель. Так, поглянемо.

Форпост місцевим релікантам вдалося дивом відвоювати в корпорації «Грейнар». Під її контролем перебуває навколишня територія та весь Євразійський материк.

Грейнар… Знайома назва. Це ж вони входять до союзу, який зараз контролює портал у Наву. Цікавий збіг.

Швидким рухом вказівного пальця гортаю чергову порцію тексту. Виживають завдяки полюванню та видобутку солі. Чисельність – близько двохсот. 

Чималеньке поселення. Таке здатне постояти за себе. Може, послати дрона? В принципі – непогана ідея.

Врешті вирішую запустити одного з соколів у гості, паралельно підключившись до його зорових сенсорів. Від краєвидів з такого ракурсу перехоплює подих.

Внизу простягається безмежне зелене море, посеред якого хвилями виступають пагорби та яри. Річки срібними нитками в'ються між деревами, відбиваючи сонячні промені, що пробиваються крізь густу крону.

За межами лісу здіймаються гірські хребти, що велетенськими титанами тягнуться далеко за обрій. Їхні вершини торкаються хмар, а схили вкриті густими лісами, що переходять у кам'янисті скелі. Глибокі ущелини ховають прозорі струмки, які виблискують на сонці.

Серед буйного лісу сірими плямами виступають будівлі форпосту. Збудовані з каменю і дерева, вони мовби виросли з-під землі. Їхні сірі стіни, вкриті мохом, ледь різняться від навколишніх скель. Почорнілі від вологи та перепадів температури дошки дахів деформувалися. Місцями з'явилися дірки, крізь які видно небо. Вікна нагадують вузькі бійниці, з яких мешканці спостерігають за навколишнім світом.

Зараз мирний час. Стадія підготовки до турніру ще не розпочалася, тому реліканти не ховаються в найвіддаленіших куточках планети, а насолоджуються черговим літнім ранком.

Місцеві одягнені просто й функціонально – відповідно до важкої праці та суворих умов. Штани з цупкої тканини на кшталт джинсів чи брезенту рябіють латками й потертостями на колінах та стегнах. Сорочки з грубого полотна із закоченими до ліктів рукавами запорошені пилом і брудом. На ногах – міцні шкіряні черевики або чоботи, а дехто поверх усього носить шкіряні фартухи.

Помітивши гостя, місцеві підводять голови і притіняють очі долонями, аби краще роздивитися.

Спустивши сокола якнайближче до них, створюю голографічну панель з текстовим повідомленням. Виявляється, це меню можна й так використовувати. У ньому сповіщаю про успішне виконання завдання й бажання отримати винагороду.

Зі злегка наляканого натовпу, який вже встиг зібратися навколо сокола, наперед виступає кремезний чоловік років сорока з широкими плечима та мозолистими руками, що міцно стискають невеликий бур. Високе чоло, вкрите зморшками, свідчить про нелегкі роки, проведені у соляних шахтах. Очі глибоко посаджені, а потьмяніле волосся, скуйовджене вітром, ледь прикриває голову.

– Я передам твоє повідомлення нашому лідеру, – промовляє чоловік, з недовірою розглядаючи завислого перед ним дрона.

– Чекатиму на відповідь, – виводжу нові літери на голограмі.

*****************

Місце призначають неподалік форпосту – на прихованій кущами галявині.

Перед зустріччю змінюю одяг на чорні штани, які частково нагадують мої армійські з 2014 року, до першої часової подорожі. Чорні черевики – легкі, але за міцністю не поступаються найкращій сталі. Чудово взаємодіють з аурою та підсилюють мої фізичні дані. Оскільки надворі літо, верхній одяг обмежую темно-сірою футболкою і легкою чорною накидкою з капюшоном, який приховує обличчя.

Переконавшись, що засідки немає, виходжу з укриття.

Опонентів четверо. Вже знайомий сорокарічний чоловік, двоє старших на вигляд і струнка дівчина років двадцяти чотирьох. Її постава видає холодну, дещо зарозумілу впевненість. Висока, з довгим темним волоссям, зібраним у тугий хвіст. У кожному русі відчувається виважена, дещо хижа грація. Високі вилиці додають обличчю спокою, але в погляді читається гострий розум і прихована небезпека.

На ній – обтислий синій комбінезон із кількома кишенями на поясі, куди вкладено невідомі пристрої. На долонях – міцні шкіряні рукавички. Схоже, вона – не просто спостерігачка, а активна учасниця зустрічі.

– Вітаю, – звертається до мене один із літніх чоловіків. Високий, із випрямленою спиною та акуратно підстриженою сивою бородою, він одразу виділяється серед супутників. Його обличчя вкрите зморшками від життєвого досвіду, але охайний, добротний одяг чітко вказує на вищий статус. Проникливий погляд і спокійні, виважені рухи випромінюють стриману силу. 

Мовчки кивнувши, викликаю меню інвентарю. За інших обставин – ризикована затія. Якби це були вороги, вони б одразу оцінили вміст й без вагань пограбували мене. Ресурси – надто цінна валюта в цьому світі. Цінніша за життя.